Епілог

Я сидів за своїм письмовим столом, закінчував свій робочий проєкт. Я довго працював над створенням цієї програми, і залишалися буквально останні штрихи. На мене чекав дуже приємний бонус від замовника після закінчення, і я намагався зробити все скоріше.

З вікна за моєю спиною приємно віяло прохолодою. Шум міста стихав і осідав десь там унизу. На сімнадцятий поверх звуки долинали слабше. Мені подобалося жити високо. Завдяки щедрому прощальному подарунку Лєри я зміг купити квартиру своєї мрії у столиці. Мені подобалося відчувати себе на вершині, куди привели мене наполегливе навчання та диплом з відзнакою. Я став висококваліфікованим фахівцем, послуги якого мали не аби який попит як в країні, так і за кордоном, реалізував свою мету і ні в чому собі не відмовляв.

— Татку, ну ти скоро? Вже все готове!

— Так, люба! Ще три хвилини!

— Ну, швидше, татку! — крихітка смішно насупила брівки. Вона так смішно сердилася, так нетерпляче крутила ручку дверей, що мені захотілося все кинути й побігти за нею. Але я стримав бажання. Все-таки хотілося спочатку завершити справу, щоб нічого не заважало мені розслабитися і насолоджуватися приємним вечором у колі рідних людей.

— Я швидко-швидко! Допоможи поки що мамі накрити на стіл. — відповів їй я з усмішкою. Вона кивнула і помчала на кухню.

Я вніс останні зміни, вимкнув комп'ютер і вже хотів вставати з-за столу, як раптом почув якийсь скрегіт за вікном. Неприємний холодок пробіг хребтом.

Я обернувся. Прямо у вікно встрибнула і спритно сіла на підвіконня гарна дівчина з пухкими виразними губами й ластовинням по всьому обличчю. Її сплутане біляве волосся розвивалося на вітрі. Я не міг не впізнати її.

— І як звати племінничку? — сказала вона, поправляючи чорні візерунчасті колготки й обсмикуючи коротку спідницю.

— Поліна? Це ти?

Вона засміялася. А я завмер, не знаючи, чого чекати від неї. Вона з'явилася як привид минулого, яке я так давно не згадував. І не хотів згадувати.

— Розслабся, братику! Просто зазирнула на вогник. Ти не радий сестрі? 

Вона діловито закинула ногу на ногу і провела довгими гострими нігтями по маленькій сумці кросбоді, одягненій через плече зверху на джинсову куртку.

— Звідки ти взялася?

— Злізла з даху карнизом. Мені тепер нічого не страшно. То як звати племінничку?

— Лєра, — пробурмотів я онімілими від шоку губами.

— Зрозуміло. Замінив одну Лєру іншою, значить…

— Що тобі потрібно?

Я повільно встав з-за столу, задкуючи назад — подалі від вікна, де вона сиділа, ніби наді мною нависав жахливий монстр. Хоча Поля зовсім не була схожа на чудовисько, як було й у дитинстві. Ніхто б не подумав, яким безжальним створінням може бути миловидне дівча, яке ховалося за наївним обличчям. Але одна річ, коли перед тобою стоїть дитина з причудами та нездоровим блиском в очах, а інша — молода вампіресса, яка жадає крові.

— Хотіла переконатись, що ти не передумав.

— Ні, не передумав.

Я з побоюванням дивився на неї, чекаючи, що вона ось-ось накинеться на мене, а вона загадково посміхалася і з цікавістю мене розглядала.

— Не хвилюйся, договір у силі. Я більше не потурбую тебе! — розреготалася Поля, бачачи мій ледве приховуваний жах в очах, і гордовито поправила волосся. — Я тепер вампіресса, і незабаром зовсім про тебе забуду. Вважай, що зайшла попрощатися.

Я трохи заспокоївся і видихнув на повні груди. Її вигляд уже перестав здаватися таким ворожим та небезпечним. Переді мною ніби знову було те маленьке дівчисько з хвостиками, яким я опікувався, як міг. І завжди любив.

— А як же твоя обіцянка?

— Яка?

— Прийти на мій похорон.

— Ах, це... Навіть не знаю, братику! У світі стільки всього цікавого! Боюся, у мене будуть важливіші справи. — з цілковитою серйозністю міркувала вона. З гумором у Полі завжди було туго. У цьому вся Поліна. Я зрозумів, що вона не завдасть мені шкоди.

— Як батько?

— О-о-о! Він тепер важлива персона! Бере активну участь у суспільному житті вампів, навіть очолив Асоціацію! Хоча тобі про це не можна розповідати… До речі, він — викапаний ти зараз!

— Радий за нього. А ти схожа на маму.

Поліна промовчала.

— Сподіваюся, ти більше не заводила собі нових вихованців з того часу?

— Навіщо мені нові? Зі старими все гаразд!

— Мурчик та інші коти ще живі? — здивувався я.

— Вони тепер котіри! Суміш котів та вампірів. Зрозумів?

— Ти їх навернула?

— Тато навернув. Він проводив досліди зі штучного навернення. І вийшло! Вони не дожили б до мого повноліття. А так вони завжди будуть зі мною. Якщо тільки машина не зіб'є. Тепер вони щасливі ще більше!

Я, скрививши лице, кивнув. За дверима почулися кроки доньки. Я нервово позадкував до дверей і заблокував ручку.

— Добре, мені час! Схоже, що ти справді щасливий, — вона стала на підвіконня і, задерши голову вгору, готувалася до стрибка, як кішка. — Прощавай, Максе!

— Прощавай, Полю… — я з полегшенням провів її поглядом і вже готовий був видихнути, як раптом вона різко завмерла й обернулася.

— Ой, мало не забула!

Нервове тремтіння пробігло по тілу. Пальці знову напружено стиснули дверну ручку, яку смикала зі зворотного боку донька. Вона знову кликала мене, а я із жахом затуляв собою двері, інстинктивно захищаючи те найдорожче, що було за ними.

— Це тобі!

Вона відчинила свою сумочку і дістала з неї якийсь пакунок.

— Що це? — збентежено запитав я.

— Подивися, — вона поманила мене підійти до неї ближче. Я на ватних ногах наважився підійти до вікна і простяг руку за несподіваним подарунком.

Вже за секунду Поля зникла, залишивши лише сліди від черевиків на підвіконні. 

Я обережно розгорнув обгортковий папір. Усередині була книжка. "Маленький принц". Та сама, мамина… 

Вона зовсім не вистріпалася за всі ці роки, навіть папір не пожовк. Було видно, що її дбайливо зберігали. Я так шукав цю книгу в день нашої останньої зустрічі, але не знайшов. Невже вона забрала його собі? Вирішила таки прийняти мій подарунок на день народження? Або хотіла познущатися з мене наостанок, адже знала, як мені дорогий цей томик... А може, залишила на згадку про мене? Або про ту краплину людяності, що жевріла десь усередині неї. Адже щось мало залишитися в ній від мами. Маленьке нагадування про те, хто вона. Хай там як, тепер вона справжня вампіресса. І навіть якщо крапля людяності в ній була, тепер її більше немає. І книга їй стала непотрібною. Який сенс нагадувати собі про минуле, якщо воно вже не має значення.