40. Надія

Ми з Лєрою сиділи на балконі та пили чай. Після грози було свіжо і приємно вдихати повітря, насичене киснем та озоном. Вона куталася в шовковий халатик, але не відчувала холоду. Я знав це, але за інерцією все одно запропонував їй накинути на плечі плед. Вона не стала відмовлятися, і ми сіли поруч на м'який тапчан, обійнявшись. Мені ніколи не було так добре.

Ці кілька тижнів у неї вдома здалися мені раєм. Тільки я та вона. То був наш останній вечір. Завтра мені треба було їхати. Я успішно склав тестування і на мене чекали вступні іспити до ВНЗ, в який я хотів. Я збирався їхати до столиці, але був готовий передумати.

— Я не хочу їхати від тебе. Дозволь мені залишитися! — знову почав я складну розмову.

Вона відпила ароматного чаю з чашки й втомлено зітхнула.

— Максе…

— Нам так добре разом!

— Максе, мені приємно з тобою, але це шлях у нікуди. Пам'ятаєш? Вибач, що говорю це.

Я заплющив очі та мовчав. Невже мені доведеться втретє пережити з нею розлучення? Але мені не хотілося зараз думати про це. Не хотілося псувати наш останній вечір. І ніч.

Наступного ранку ми поснідали, я взяв свій рюкзак з речами та сумку, набиту книгами. Лєра відвезла мене на вокзал. Накопичених мною грошей вистачило на квиток в один кінець і мало залишитися на скромне харчування на місяць-другий. Жити я збирався в університетському гуртожитку, який надавали абітурієнтам.

— Ми ще побачимось? — спитав я знову, як і того разу, коли ми прощалися на цвинтарі.

— Ні, — відповіла вона з усмішкою, також згадавши наше прощання.

— Ти вже казала це того разу і помилилася! — я жартома пригрозив їй пальцем.

— На цей раз не помилюся. Прощавай, Максе.

Посмішки зійшли з наших облич. Я поцілував її на прощання. Вона стояла, як статуя, навіть не ворухнула губами у відповідь на мій поцілунок. Але я точно знав, що їй не байдуже. Просто вона не хотіла це визнавати. Її атрофовані почуття сиділи десь глибоко всередині й кричали з нескінченної прірви її нелюдської душі, яка поглинала відлуння емоцій, не даючи їм шансу вийти назовні. 

Я сів у поїзд і навіть не дивився у вікно. Просто заплющив очі та розплющив їх, тільки коли поїзд набрав хід. Вокзал та Лєра залишилися далеко позаду.

Я щосили намагався абстрагуватися від того німого болю, що був у мене на серці. Потрібно просто забути. Все минуле життя. Забути — і розпочати нове. Тепер я вільний, попереду чекали навчання та важка праця. Потрібно якось заробляти на їжу і виживати одному у великому місті. Але мені не звикати до труднощів, напівфабрикатів та безсонних ночей. Натомість доведеться звикати до людей.

За кілька годин я поліз у рюкзак за бутербродом, дбайливо приготованим мені Лєрою. У пакеті я знайшов конверт, а в ньому записку:

«Максе, я знаю, ти не взяв би, тому вчинила так. На картці трохи грошей. ПІН-код — 1890. Мені вони не потрібні, а тобі — дуже. Скористайся ними на згадку про мене! Нехай твоє нове життя розпочнеться вдало. За мною не тужи й не страждай. Я вирішила все остаточно. Вважай, що мене вже нема. Якщо надумаєш повернутись до міста, то можеш пожити в мене. Квартира оплачена до кінця року. Ключі у ніші знизу під лівим плінтусом. Але краще не повертайся.

P.S. Я рада що зустріла тебе. Ти прикрасив мої сто років самотності. З вдячністю, Лєра».

Я дістав із конверта банківську картку. ПІНом до неї був рік її народження — 1890. Я мимоволі посміхнувся. Вона зізналася наостанок, хоча я й так знав її вік.

На душі був світлий смуток. Я відчув, що ніколи її більше не побачу. Тепер уже точно. А ще я відчував, що це було правильно, що так і мало бути.

Вона була вдячна мені просто за те, що я був у її житті. А я завдячував їй самим життям. Хтось колись зробив їй подарунок — вічність. Подарунок, якого вона не хотіла. А тепер вона зробила мені подарунок. Ні, це не гроші. Вона подарувала мені більше — вона подарувала мені справжнє життя.