39. Повернення

Шість затишних кімнат Лєріної квартири були в нашому розпорядженні, а ми майже не виходили з її спальні, зрідка навідуючись у простору кухню. Ми просто лежали годинами безперервно в ліжку і розмовляли. Говорили про все і ні про що. Про літературу, про життя та безсмертя, про мої плани на майбутнє та про її бурхливе минуле. Своє майбутнє Лєра точно знала і всіляко уникала цієї теми, а я мовчав про минуле. Ми були з нею, як два протилежні світи, що прагнуть у різні боки. Я — вперед у майбутнє, вона — на початок, у забуття.

Я все ж таки до останнього вірив, що зможу її переконати. Усі ці дні було так добре. Мені здавалося, що я прожив у неї цілий рік, а минуло лише кілька діб з моменту мого визволення.

Ми засинали та прокидалися разом, снідали, потім йшли гуляти. Просто блукали вулицями, говорили, сміялися. Коли я навчався, вона дивилася фільми та пила вино, зрідка поглядаючи у мій бік і посміхаючись. Я ловив її погляд на собі, й мені було цікаво, що вона думає в цей момент.

— Чому ти посміхаєшся? — запитав я, відірвавшись від підручника.

— Мені подобається дивитися на тебе, коли ти такий зосереджений. Ти такий серйозний, цілеспрямований, непохитний…

— За це треба віддати належне батькові. Він навчив йти до мети попри все.

Лєра кивнула, схвально глянувши на мене.

— Продовжуй! Я піду до іншої кімнати, щоб не заважати тобі.

— Ні! Ти мені не заважаєш… Мені добре, коли ти поряд…

Я продовжив вчитися, а вона дивилася якийсь старий серіал.

Вечорами ми вечеряли на балконі. Він був просторим і чимось нагадував терасу, тільки на верхньому поверсі висотки, і перед нами простягалося ціле місто.

— Знаєш, твій батько написав, — раптом приголомшила вона мене.

— І? — з легким переляком запитав я.

— Він просить, щоб ти зайшов до них.

Я зі дзвоном впустив вилку.

— Що йому треба?

— Він не сказав. Але навернення пройшло успішно. Йому вже краще і є ознаки регенерації тканин.

— Я не хочу його бачити.

— Тобі варто поставити крапку у ваших стосунках. Упевнитися, що договір чинний.

— Ти ж сказала, що ви про все домовилися.

— Максе, просто поговори з ним. Якщо ти боїшся, то я піду з тобою.

— Не боюся я…

Я збрехав. Мені було страшно. Але Лєра мала рацію. Потрібно було поставити крапку. Попрощатися та спокійно жити далі.

Другого дня ми поїхали на околицю міста — зустрітися з татом та сестрою.

Лєра залишилася чекати в машині, а я, набравшись сміливості, попрямував до дверей. Хотів було постукати (адже це вже не мій будинок, хоча в мене й залишилися ключі), але двері відчинила задоволена Поля.

— Заходь, — скомандувала вона.

Я озирнувся на Лєру. Вона махнула мені рукою, і я зайшов до передпокою.

Батько вийшов до мене в махровому картатому халаті. Поля стояла поряд із ним.

— Що ви хотіли? Навіщо покликали? — почав я першим. Хотілося якнайшвидше втекти звідси й більше ніколи не повертатися.

— Я завжди знав, що саме ти знайдеш для нас вампіра. Саме ти станеш нашим квитком у нескінченну молодість, синку. Так і сталося. Я хотів сказати… сказати… Пробач мені. І не тримай на нас зла.

— Добре, — приголомшено відповів я. — Це все?

— Так.

— Заради цього ти покликав мене?

— Скоро я втрачу здатність співпереживати та відчувати. Хотілося сказати це зараз. Щоб було щиро.

— Ви давно втратили цю здатність, — вирвалось у мене.

— Що ж… Тоді прощай?

— Чи можна мені забрати деякі мамині книги та фотографії?

Батько жестом руки дозволив зайти. Я блискавкою проскочив до зали й став набивати рюкзак найціннішим — сімейними фотоальбомами та дисками з відео. Спогади про маму. Вигріб стопку книг з-під ліжка. Щось влізло в рюкзак, щось набрав до рук. 

— Ти тепер житимеш з тою вампірессою? Лєрою? — запитала Поля у мене з-за спини, налякавши до чортиків. Їй завжди це вдавалося — підійди безшумно і застати мене зненацька.

— Не твоя справа. — буркнув я.

— Ясно. Отже, вона тебе виганяє. Я теж вигнала б. Який від тебе толк, якщо ти не хочеш бути вампіром?

Я скривився і промовчав, продовжуючи збирати книги. Мені хотілося якнайшвидше втекти від Полі й з цього ненависного мені місця, але спершу хотілося знайти одну цінну для мене річ. Я жадібно шукав очима «Маленького принца», але його ніде не було.

— Ми їдемо за тиждень, нас запросили погостювати нові друзі-вампіри в іншу країну. Мої коти тепер будуть ще щасливішими — побачать світ, — хвалькувато продовжила Поліна, як би ненароком. — У тебе ж є ключі. Можеш тут пожити, якщо вона тебе вижене.

— Я сюди більше не повернуся, — буркнув я і поспішив на вихід зі кіпою книг у руках і рюкзаку.

— Ти дивний, — сказала вона мені в спину.

— Ти теж.

Я востаннє глянув на сестру. Маленьке біляве дівчисько дивилося на мене зі звичною цікавістю. Вона ніколи не розуміла мене, а я її. Але в цьому сумному погляді я бачив щось своє, рідне — мамині очі. Я не бачив її тиждень, а вона підросла.

— Ну от і все. Прощавайте, — сухо сказав я і вийшов за двері, не дочекавшись відповіді. За мною зачинилися двері, і я зі спокійною душею пішов до машини. З вікна виглядала стурбована Лєра.

— Ну, як все пройшло?

— Поставили крапку. І мені вдалося забрати мої книжки.

— Добре, — кивнула Лєра і завела машину.