38. Нове життя

Я залишився жити у Лєри. Її квартира трохи нагадувала нашу стару квартиру у центрі, де ми жили всією родиною до смерті мами. Страшненький будиночок, в якому я провів останні роки життя, в жодне порівняння не йшов з житлом моєї вампіресси.

Вона виділила мені велику вітальню з особистим санвузлом, дала деякі речі, тому що мої пожитки включали пару футболок, змінну білизну, шкарпетки, підручники й те, що було надіте на мені в день мого визволення. Мені й не треба було більше, але дуже шкода було залишені книги… Тепер батько їх точно викине чи спалить. Він завжди хотів це зробити, вважаючи їх барахлом, яке займає місце «корисних книг» — наукових трактатів і довідників.

Мені було цікаво дізнатися, як там тато і Поліна, але образа та гнів через їхній низький вчинок будили в мені гординю. Вони хотіли проти моєї волі виконати ЇХНЮ мету — вже не мою та не нашу, як було раніше. Вони схопили та зв'язали мене, як заручника, а не як рідну та близьку людину. А потім вони так просто відпустили мене з незнайомкою, покірливо відмовившись від сина та брата. Зрозуміло, це було удачею для мене, і я був щасливий, що вони це зробили. Але десь у душі шкрябало розчарування. Я остаточно втратив віру у сім'ю. Тепер моя сім'я — Лєра. І як же, чорт забирай, я не хочу її відпускати!

Влаштувавши мене у вітальні, Лєра кудись пішла. Куди — не сказала, але обіцяла повернутися за годину. Мені хотілося бути їй корисним, хоч якось віддячити, «окупити» своє перебування в неї вдома, але що я міг? Злиденний пацан, чиє майно вмістилося в рюкзаку... Що міг я дати вампірессі, яка мала все? Свою любов? Теж смішно. Добре, якщо вона відчуває хоча б один мізерний відсоток від усього того, що я переживаю. 

Через ці думки мені було ніяково. Годинник показував восьму ранку. Не звично так рано вставати, але сьогодні був особливий день. Перший день моєї волі. Я поплентався на кухню приготувати щось на сніданок. Здається, батько колись казав, що вампіри їдять.

Однак вміст її холодильника говорив про інше. Він майже повністю був забитий шоколадками та різними солодощами в коробках. Серед цього шоколадного божевілля я знайшов сиротливий шматок сиру, дивом не пліснявого, що у гордій самоті тужив на полиці. У морозилці лежала пачка заморожених креветок та ще якихось морепродуктів, але чіпати їх я не посмів. Мій раціон ніколи не включав такої роскоші. У дверях холодильника набралося з десяток яєць, а ще стояла недопита пляшка вина. Недовго думаючи, я вирішив приготувати омлет із сиром.

До її повернення все було готове.

Вона зайшла в кухню з пакетами й завмерла, не чекаючи побачити мене тут.

— Я сніданок приготував, — невпевнено промимрив я і завмер в очікуванні чи догани, чи похвали.

— І як ти примудрився? — усміхнулася вона. — У холодильнику немає продуктів. Я тільки зараз подумала, що тебе ж треба годувати.

Лєра поспішно діставала з пакета продукти: копчену курку, овочі, фрукти, ковбасні нарізки. Мій омлет загубився серед тієї кількості їжі, що раптово утворилася на столі.

— Вибач. А ти не їси? — засмучено спитав я.

— Їм, якщо хочу. Але їжа не приносить мені особливого задоволення. Я відчуваю смаки приглушено, тому вибираю те, що найбільше любила. Коли була людиною.

— Солодощі?

— Так, — усміхнулася вона. — Ти помітив…?

— Складно було не помітити «шоколадну фабрику» у твоєму холодильнику. Чарлі був би у захваті.

Лєра знову посміхнулася.

— Ну ти снідай! На мене не зважай…

Довго вмовляти мене не довелося. Все було таке апетитне, а може, це я був дико голодний. Вона дивилася, як я уплітаю продукти за обидві щоки, і посміхалася. У її погляді читалася легка заздрість, як тоді у сквері, де я захмелів від кількох ковтків вина. Тепер зрозуміло, чому вона ніколи не п'яніла.

Після сніданку ми пили каву. Вона відчинила вікно, впустивши весняну прохолоду в кімнату. Співали птахи, було сонячно і так добре на душі, що хотілося кричати від щастя. Лєра підняла витончену чашечку із золотим обідком, наче хотіла сказати тост.

— Вино ти не любиш... Значить, вип'ємо кави. За твою свободу, Максе!

Я відповів їй таким самим жестом і з задоволенням відпив міцної смачної кави, заплющивши очі.

— Дякую тобі за все. Сам я не вибрався б.

— Які в тебе плани на майбутнє?

— Вступити до вишу. Для початку — скласти іспити, звісно… Але вони будуть лише за місяць. Соромно зізнатися, але йти мені зовсім нікуди.

— А тебе ніхто не жене. Живи у мене, скільки треба, вчися. Я не буду тобі заважати.

Вона встала і підійшла до вікна, розправивши довге бархатисте плаття на запах з тонким шкіряним ремінцем на талії. Я дивився на неї й бачив уже не те хуліганисте розпатлане дівчисько, а зрілу витончену дівчину. Та минула юна Лєра у рваних джинсах була лише прикриттям. Тепер я бачив її справжню. Через випиту кров вона стала виглядати старшою, хоча я завжди відчував її зрілість.

— Лєро ...

— Мммм?

Вона подивилася на мене і заправила локон, що вибився з укладання, за вухо.

— Я міг би залишитися з тобою. До самого кінця…

— І що далі? Відтворимо в живу… Як там ця розповідь називалася... забула...«Загадкова історія Бенджаміна Баттона»? Ти старієш, а я перетворююсь на дитину?

— Ти могла б…

— Що? Випити ще пару літрів крові, щоб не молодіти, поки ти не знайдеш собі іншу дівчину?

— Мені не потрібна інша! Мені потрібна ти!

Вона поблажливо посміхнулася і підійшла до мене, погладила долонею по щоці.

— Як ти не розумієш? Я не можу покохати. Нічого не змінилося і не зміниться ні завтра, ні за рік. Моє рішення залишається чинним.

Я розумів, але не міг прийняти її слова. Не хотів вірити, що це правда. Невже вона зовсім нічого не відчуває? Навіщо тоді рятувала? З жалю? Але це також почуття. Я сердився на неї, всередині все кипіло, мене переповнював вихор емоцій: любов і ненависть, подяка та образа. Суперечливі почуття рвали на шматки моє бідне серце, а вона дивилася так спокійно, мовчки спостерігала за трагедією, що затьмарює мою душу.