37. Лєра

— Прокинься, Максе! Е-гей! Прокинься ж! Я розплющив очі та побачив перед собою обличчя Лєри. Вона тріпала мене за щоки й трясла.

Перше, що я відчув, було обурення. Та як вона посміла мене вкусити! Я стрепенувся і відштовхнув її убік. Її очі розширились від подиву.

— Максе, все добре! Це я! Голова гула, як дзвін.

Зображення в очах розпливалося, але я намагався сфокусуватися на її обличчі. Вона дивилася на мене стурбовано і щось говорила. Я дивився на її зуби, намагаючись розрізнити ікла, але їх не було.

— Ти не кусала мене? — спитав я, чіпаючи себе за шию, намагаючись намацати рану, а потім оглядав свої руки, чи немає на них крові.

— Ні, ти що! Ніхто тебе не кусав! І не вкусить... Ти в безпеці.

Не розуміючи, що відбувається, я почав оглядатися. Все навколо розпливалося, але тепер я вже міг краще сфокусуватися.

Я лежав на ліжку. В якійсь кімнаті. Але не вдома. Я підвівся, щоб озирнутися.

Кімната була простора і дорого обставлена. На стінах висіли якісь картини. Праворуч було вікно із закритими наглухо шторами. Ліворуч стояв абажур. Він світив м'яким жовтим світлом. Під ним я побачив єдину знайому мені річ — мій рюкзак з поспіхом зібраними речами.

— Де я?

— Ти в мене вдома. Що ти пам'ятаєш останнє?

Я почав збирати думки в купу, як уламки розбитого дзеркала. Перше, що мені згадалося — лист вампіресси на ім'я Інгрід. Потім мій план втечі. Потім я згадав, як Поля світила мені ліхтариком в обличчя, а потім усе зникло.

— Вони зрозуміли, що я хочу втекти. Вони не хотіли мене відпускати, — сумбурно бурмотів я, намагаючись зібрати уламки спогадів в одне ціле.

Потім я згадав хустку з хлороформом і подумки відчув різкий запах у носі та горлі. Навіть захотілося кашляти. Лєра підійшла до мене та обняла. Мені полегшало.

— Тепер ти в безпеці. Ти їм більше не потрібен, — прошепотіла вона мені на вухо і поцілувала у щоку.

— Що трапилося? Як я тут опинився?

— Я отримала твоє повідомлення увечері. Зайшла на місцевий форум вампірів. Там усі обговорювали сімейку Стерн — трьох фриків, які відстежують вампірів. Я зрозуміла, що хтось вийшов на твого батька та запропонував угоду. Мені треба було випередити їх. Ти написав, що тебе навернуть завтра, але не написав час. Я зрозуміла, що діяти треба вночі якнайшвидше. Я приїхала до твоєї хати. В одному вікні горіло світло. Я тебе побачила. Ти лежав на ліжку. Зв'язаний. Дівчинка сиділа поруч із тобою, а батько ходив по кімнаті. Я постукала у вікно. Вони спершу злякалися, зачинили штори. Але потім таки вийшли до мене. Я запропонувала їм послугу за твою свободу. Вони довго радилися, потім погодились.

— Що за послуга?

Я здогадувався, але не міг повірити, що вона запропонувала це. Адже Лєра вирішила більше не пити кров. Ніколи!

— Я вкусила твого батька, — недовго думаючи, сказала вона і чекала моєї реакції.

— Він живий? — запитав я після недовгої паузи.

— Я кусала в зап'ястя, а не в шию, дуже акуратно, щоби не пошкодити вени. Адже я медик. Ми одразу ж обробили рану. Все має вийти. Він не помре і вже за тиждень отримає бажане.

— І після цього він мене відпустив?

— Так. Вони допомогли мені донести тебе до машини. І я поїхала. До речі, твоя сестра просила дещо передати тобі.

— Справді? Поля? І що ж?

— Може, не варто? — вона закусила губу.

— Я звик до її фразочок. Говори. — я приготувався почути чергову гидоту від прямолінійної Поліни.

 — Сказала, що прийде на твої похорони, щоб подивитися на тебе старого.

Я посміхнувся. Мовою Полі це означало, що вона мене любить і сумуватиме.

Я теж сумуватиму за нею. Трохи, але буду.