33. Вампір

— Кого ви вкусите? Вибирайте. — голосно повторив тато. 

Вампір із цікавістю розглядав нас і посміхався. Йому не було куди тікати. Батько загнав його в глухий кут між гаражів. Він тримав його на прицілі з одного боку, а я – з іншого.

— Мене ще ніхто не змушував вкусити його навмисно! Ха-хах! — засміявся він. — А як відмовлюся, то що? Пристрелите мене? А кулі срібні? Ха-ха-ха!

— Хочеш перевірити? — зухвало вступив у діалог я.

— А ми хіба переходили "на ти", юначе? Будьте ввічливі з літньою людиною! Мені понад триста років! Ха-ха-ха!

З-за рогу прибігла захекана Поля і, помітивши нас, сповільнила крок. Вона підійшла ближче і стала між мною та батьком, допитливим поглядом ковзаючи по незнайомцю зі сталевими іклами.

— Ми просто хочемо приєднатися до вашої спільноти. І ви нам допоможете. Усього один укус! Зробіть свій вибір, будь ласка, — понизивши тон, знову звернувся до нього батько, не втрачаючи приціл.

— Вибачте, шановні, але я по-іншому вихований. Цей джентльмен віддає перевагу дамам! — глузливим тоном відповів він, нахабно всміхаючись.

— Що за маячня? — втрутився я.

Якби я не був знайомий із Лєрою, то подумав би, що всі вампіри злегка схиблені на голову. Одна ненавиділа лютою ненавистю весь людський рід, хоч і сама була колись людиною. Другий взагалі якийсь повернутий на етикеті вампір-сексист. З іншого боку, його вибрики були мені на руку, бо я більше не збирався ставати подібним до нього. Я навіть не знаю, що робив би, якби він погодився вкусити когось із нас і вибрав би мене.

— Бачите, панове, укус для мене — як поцілунок. А це справа інтимна. Не може один джентльмен кусати іншого. І приберіть свої пістолети! Вони марні!

— Ми знаємо, що ви вразливі! Але ми не хочемо завдавати вам шкоди. Просто допоможіть нам, і ми розійдемося друзями, — намагався схилити його на свій бік тато.

— Цікавий у вас спосіб заводити друзів... А як вас звати, юна леді? — звернувся він  до Полі із ласкавою посмішкою, перевівши на неї погляд.

Маленьке світловолосе дівчисько з брудними роздертими руками й недбало зав'язаним у хвостики волоссям зовсім не схоже на леді. Вона щойно злізла з дерева, на якому просиділа з біноклем майже всю ніч, і тепер очима, що горіли від цікавості, дивилася на вампіра.

— Поліна Стерн! — голосно оголосила вона, випроставши спину.

— Стерн… Яке прізвище! Стерн…

— Вона ще надто мала! Їй лише сім, її не можна навертати, — збентежено сказав професор.

— Так, ви маєте рацію ... Ну що ж, тоді зустрінемося через років десять! Із задоволенням спробую на смак молоденьку тоненьку шийку, — облизнувшись, прошипів він.

Тієї ж миті він одним стрибком накинувся на мене, схопив за грудки й з усього маху повалив на землю, наче в мені взагалі не було ваги. Його удар був неймовірної сили! Я відлетів на пару метрів убік і впав на щебінь, випустивши пістолет. Батько забарився лише на секунду, а потім вистрілив у небо.

— Стій, мерзото! — вигукнув у розпачі він й погнався за вампіром, який, швидко перебираючи ногами, біг між гаражами. — Сті-і-ій!

Поліна побігла за батьком. Вона обігнала його, але, звичайно, не могла змагатися з витривалим і неймовірно швидким вампіром. Я насилу зібрався і встав. Мене хитало. Руки та спина були роздерті в кров об щебінь. У гонитві не було сенсу. Він втік.