31. Атестат

Я зробив це! Я здав! У мене буде атестат.

Я думав, буде важче. Питання цих суворих вчителів виявилися такими банальними та простими для мене, особливо з математики. Здається, вони навіть самі здивувалися. Ніхто не чекав глибоких знань від хлопчика на домашньому віддаленому навчанні.

Якась вчителька у великих окулярах з коротким темним волоссям, здається, із зарубіжної літератури, так захоплено на мене дивилася, коли я цитував Сартра, що мені стало ніяково. Дізнавшись про мої плани вступати до технічного ВНЗ, вона щиро засмутилася, почала розповідати про державні програми, про якісь стипендії… Від хвилювання я не чув і половини, що вона казала. Просто кивав. Потім підключилася інша — математичка. Вона почала мало не сваритися з тією, що була в окулярах і з короткою стрижкою. Хвалила мене, казала, що такі мізки гріх віддавати гуманітарним наукам. Поки вони сперечалися на рахунок мене, я з тремтячими руками тримав свої документи та до останнього переживав, що мої оцінки недостатньо хороші, і атестат мені не дадуть. Але документи мені, звісно, підписали. 

І от я в нестямі від радості поспішаю додому, щоб поділитися радісною новиною. Мене ще ніколи так не розпирало від щастя.

Про тестування я тепер не хвилююся. Там уже ні з ким не треба розмовляти та відповідати на дурні питання про те, чому я навчався вдома.

Я побачив у школі багато підлітків свого віку. Їхнє життя зовсім інше. Вони такі діти, хоч і роблять із себе дорослих. Завтра у них випускний. А в мене — рейд.

Написав Лєрі, що здав. Відчуваю, що вона рада за мене. Наскільки це можливо для вампіресси. Тепер скажу своїм. Саме всі зібралися на кухні.

— Мені дадуть атестат. Майже все — найвищий бал!  — увірвався я до родини на кухню просто з порогу. 

— А мій Мурчик навчився розгойдуватися лежачи! — поділилася у відповідь Поля, копирсаючись ложкою в тарілці з остиглими макаронами. Від неї я й не очікував іншої реакції, але таки хотілося почути банальне «вітаю» або щось на зразок того.

Батько пив чай і мовчав. Він навіть не глянув на мене — не відірвав очей від планшета.

— Чудово. Тепер ніщо не відволікатиме тебе від рейдів. А то геть весь змарнів, очі червоні від недосипання. Це впливає на швидкість реакції! Ти мені потрібен бадьорим і уважним, — суворо сказав він, тикаючи пальцем в екран.

Навіть вампіри відреагували б емоційніше. Я не образився, просто вкотре переконався, що мій план — мій єдиний шанс. І сьогодні я наполовину виконав його. Це додало мені сміливості та впевненості. Я не зміг просто кивнути, як завжди. Мене прорвало.

— А що ми робитимемо потім, га? Якщо навіть навернемося?

— Що ти маєш на увазі? — він нарешті відірвався від планшета і здивовано підняв брову. — Робитимемо те, що хочемо. Ми ж станемо вампірами! Ціла вічність попереду.

— Як ми житимемо? Постійно переїжджати чи залишимося самітниками, як зараз? Знову ходитимемо на полювання, тільки на людей? Що зміниться?

Поля застигла з відкритим ротом і почергово дивилася то на мене, то на батька.

— Що зміниться? Ти перевчився чи що?

— Ні, тату. Я серйозно! Ми йдемо у невідомість. А раптом бути вампіром не так добре, як ми собі уявляємо?

— Ти з глузду з'їхав? А що хорошого в тому, щоб просто жити в очікуванні смерті та втрачати близьких? Ми станемо безсмертними, це ж мрія!

— Не такими вже й безсмертними. Вампіра також можна вбити. Без крові вони теж вмирають і навіть у муках, — я понизив тон, подумавши про Лєру.

— Максе, що ти несеш? Я розумію, ти стомився. Ну, хочеш… Перенесімо завтрашній рейд. На післязавтра, наприклад…

— Нічого не зміниться.

Я не хотів більше продовжувати цю розмову. Просто вийшов із кухні.

— Ми що перенесемо рейд, тату? Завтра важливий день… Випускні ж!

— Він утомився... Не зважай... Завтра заспокоїться... — почулося з кухні.

Я взяв рюкзак і пішов прогулятись. Вони вже вампіри. Давно. Просто поки що не навернені.