29. Прощання

— Тепер ти знаєш, хто я. Ти знаєш, що в душі вампіресси. Ти й досі хочеш стати таким, як я? — Лєра закінчила свою розповідь питанням, на яке я не знав відповіді.

Мені здавалося, що я хотів цього весь час, але після смерті бабусі я почав замислюватися над тим, що це лише нав'язана батьком ціль. Мене й раніше відвідували сумніви, але я був надто юний і недосвідчений, щоб ухвалити якесь рішення. До того ж я повністю залежав від батька.

— А ти впевнена, що хочеш розстатися з вічним життям? — запитав я у відповідь. Моє питання було таким же складним, як і її. Але, на відміну від мене, вона давно визначилася. — Впевнена. І ти не змусиш мене передумати, Максе.

Вона була непохитна і говорила впевнено, нещадно розбиваючи моє серце на дрібні шматочки. Я зрозумів, що ми ніколи не будемо разом. Якщо я стану вампіром, я втрачу свою любов до неї, втративши здатність переживати емоції. Можливо, нам буде добре якийсь час, але це буде неважливо. Їй і зараз я не важливий. Вона не зможе мене покохати. І жити вона не збирається.

— Скільки ти протягнеш без крові?

— Судячи зі швидкості мого омолодження, років п'ять ще.

Вона задумливо подивилася вбік та продовжила:

— Останній рік буде найважчим. Може, я навіть відчую біль від змін в організмі. Органи стискатимуться. Серце битиметься все швидше, але все одно не зможе забезпечувати кров'ю все тіло та органи. Кінцівки почнуть німіти. Легені зменшаться в обсязі, не справлятимуться з постачанням кисню. Швидше за все, я задихнусь. Якщо буде зовсім погано, я завжди зможу зістрибнути з якогось мосту. Я боюся болю, але якщо й так страждатиму від нього, то мені не буде чого втрачати, — розповідала вона спокійним тихим голосом.

Було помітно, що вона думала про це багато разів і була готова до всього, що на неї чекає.

— Ти впораєшся зі жагою крові? — продовжував розпитувати її я, намагаючись знайти хоч якусь тріщину в її впевненості, знайти надію на те, що вона передумає.

— Я впораюсь. Жага померти в мені набагато сильніша. Я не пила кров уже три роки, — сказала вона і подивилася мені просто у вічі. — А що робитимеш ти?

— Мій батько мені не пробачить... Мені нема куди йти. У мене нічого нема за плечима. Потрібно дочекатися хоча б повноліття. Ще рік. І я стану вільним. Доведеться розпочинати нове життя з нуля. Моя єдина надія — вступити до вишу. Це шанс вийти в люди, — мені стало смішно, адже по суті я вів життя відлюдника мало не все життя.

— Ти впораєшся. Ти дуже розумний хлопчик, — сказала вона, киваючи. А мені стало прикро, що вона назвала мене хлопчиком.

— Ми ще побачимось із тобою? — чіплявся я за кожен її погляд, за кожний рух, як за рятівну соломинку.

— Ні.

 — Я можу тобі дзвонити чи хоча б писати? — жалібно питав я, бачачи, що вона збирається йти. Її очі бігали, вона уникала зорового контакту зі мною. А я не був готовий її відпустити. Мені здавалося, що вже відпустив, але ця зустріч сколихнула колишні почуття.

— Ти й так це робив увесь час. Я не можу тобі заборонити, — посміхнулася вона. — Але я не відповідатиму. Мені вже час. Не шукай мене і не чекай тут. Якщо зможеш, принось хоч іноді троянди моїй бабусі від мене, добре?

Я кивнув у відповідь. Вона поправила пальто і пішла. Моє серце забилося, як шалене. Я схопився.

— Лєро, стривай!

Я схопив її за рукав і не хотів відпускати. Вона підійшла до мене і поцілувала в губи. То був прощальний поцілунок.

— Прощавай, мій мисливцю за вічністю... Я згадуватиму про тебе. А ти забудь мене. — прошепотіла вона і швидко пішла.

Я стояв, як укопаний, дивлячись їй у слід, і не міг поворухнутися. А потім розбитий поплентався додому.