28. Вампіресса

— Я народилася в цій країні в... Власне, не важливо, в якому році, — кокетливо підморгнула вона мені.

— Я була простою людиною, звичайною дитиною. Все, що я розповідала тобі, Максе, про себе було правдою. Я росла у не дуже щасливій родині. Мати з батьком ненавиділи одне одного. Навіть не знаю, яким дивом у них народилося троє дітей, включаючи мене. Я була середньою донькою. У мене була старша сестра та молодший брат. Втім, усі вони давно померли. Не хочу про них розповідати. Мені приємно згадувати лише про бабусю. Я поставила їй цей пам'ятник, ставши вампіром, коли гроші для мене вже не були якоюсь проблемою. Але про все по черзі.

Мій батько працював виконробом у багатих поміщиків. Мати підробляла куховаркою у цій самій родині. Ми жили небагато, але й не бідували. Але матері завжди хотілося більше. Цілком нормальне бажання, але висловлювала вона його з докором. Чоловіки це не люблять, не терплять. А тато терпів, намагався більше заробляти, але нічого не виходило. Від безвиході він періодами йшов у запій і все, що «терпілося» на тверезу голову, виливалося на голову матері у стані сп'яніння. У прямому значенні — у вигляді побоїв.

Діставалося і нам частенько, якщо хтось потрапляв під гарячу руку. Мати теж не дуже нас жаліла та лупила за будь-яку провину. Ми росли у складних умовах. Тому я часто тікала до бабусі. Вона мешкала тут неподалік. На місці її будинку зараз та багатоповерхівка, куди ти мене проводжав, там, де ми з тобою… Ну, ти зрозумів.

Коли мені виповнилося тринадцять, бабуся вмерла. Її будинок продали, але я все одно збігала до неї. Тільки на могилу. Вона любила троянди. І я досі їй їх приношу.

Я абияк відучилася у школі. На подальше навчання грошей сім'я, звичайно, не мала. Я допомагала матері на кухні, де вона працювала, і чекала, коли хтось покличе мене заміж. Це був мій єдиний шанс вирватися із сім'ї. Вийти у люди.

І це сталося, коли мені було дев'ятнадцять. Він був військовим. Я побачила його вперше на званій вечері у наших господарів. Я подавала їжу та напої. Він одразу помітив мене. Статний високий красень, одягнений за формою, весь з голочки... Став залицятись, закрутив мені голову. Для цього багато й не треба було. Для мене вийти за такого чоловіка було межею мрій.

За пів року ми одружилися. Ми непогано жили, але часто переїжджали з місця на місце. Дітей у нас не було. Усе думали, що встигнемо, але розпочалася Перша світова. Він пішов на війну та не повернувся. Я, як і багато жінок у ті роки, пішла на курси Червоного хреста, а потім працювала у військовому шпиталі. Я рятувала життя чиїхось чоловіків та синів. Я тоді не думала про майбутнє, бо не була певна навіть у тому, що виживу. Щодня до нас надходили десятки тяжко поранених бійців. Ті, що виживали, були мені вдячні, робили подарунки. Скромні, звичайно, але все одно було приємно. Але один подарунок запам'ятала я на все життя.

Була моя нічна зміна, я намагалася подрімати хоч годину за останню добу. Прилягла в сестринській на канапі й відразу провалилася в сон. А прокинулася від гострого болю в шиї, ніби хтось проткнув мене шилом чи чимось гострим. Я не встигла закричати, чиясь рука затиснула мені рота, і я відчула, як хтось вп'явся мені в шию. А потім шепнув мені на вухо: "Це мій тобі подарунок за врятоване життя. Дарую тобі вічність, сестричко". Потім він вистрибнув у відчинене вікно.

Я, схопившись за шию, з якої бігла кров, вибігла в коридор і почала кликати на допомогу. Госпіталь був триповерховий. Я була впевнена, що це був якийсь божевільний або контужений і, напевно, він з переламаними кістками зараз лежить десь унизу. Але внизу нікого не було. Нападник наче випарувався.

По рані було ясно, що той чоловік зробив поріз гострим лезом, але поранення було не глибоким. Це врятувало мені життя. Мені дали один відсипний, щоб прийти до тями. Розбиратися з контуженими маніяками ні в кого не було часу.

Потім мені було погано. Дуже погано. Я не змогла вийти на роботу ні за день, ні за тиждень. Я не розуміла, що зі мною відбувається. Мене нудило, мене рвало, я нічого не могла їсти, не могла спати. У мене боліло все тіло, кожен м'яз, кожен нерв був запалений. Я думала, що вмираю. Згадувала слова того психа про вічність і думала, що він мене заразив смертельною хворобою. Жодні медикаменти не допомагали, а через десять днів мені різко стало краще. Усі симптоми пішли, рана майже затяглася. Я відчула приплив сил. Я могла добу безперервно не спати, не їсти та при цьому бути на ногах весь день.

З'явилася шалена витривалість та працездатність. І я з головою пішла у роботу.

Так проходили місяці. Крім небувалої витривалості я помітила, що мої емоції помітно притупилися. Я вже не бачила в поранених чиїхось коханих чоловіків і дітей, мене не зачіпали їхні стогони, не радували слова подяки, не лякала смерть. Мені перестали снитися кошмари, а біль про втрату коханого чоловіка став просто спогадом. Та й любов до нього теж.

Вид крові став зачаровувати. Я холоднокровно перев'язувала рани, а після зміни я йшла до вбиральні та починала облизувати свої руки, залиті кров'ю вмираючих солдатів. Я жахалася від себе, але й відчувала неймовірну насолоду від цього. Емоція була яскравішою від усіх звичайних людських емоцій, зібраних воєдино.

Мою старанність і холоднокровність помітив головний хірург, і незабаром я стала головною операційною сестрою. Пізніше ми стали парою. Він був чемний і ніжний зі мною. Я не могла відчути любов, але зрозуміла, що цілковито відчуваю пристрасть і потяг, і хіть.

Ми не довго були разом, його перевели в інший госпіталь, але після нього в гонитві за хоч якимось почуттям я стала спати з будь-яким чоловіком, що сподобався мені. У роки війни та в післявоєнний час нікого не таврували за таке. Чоловіків було мало, всі були на межі життя та смерті, ніхто не знав, що буде завтра, тож усі проживали кожен день, як останній.

Мій потяг до крові тільки посилювався, і я зрозуміла це, коли пішла зі шпиталю після закінчення війни та повернулася в рідні краї.