27. Троянди

Минуло кілька місяців із того дня, коли я був щасливий. З того єдиного дня щастя, коли ми з нею були такі близькі. Мені було складно навіть у думках промовляти ЇЇ ім'я. Я любив її й одночасно ненавидів за те, що вона не йде з моєї голови.

Батько з Полею досі жили в кабінеті. Ми зрідка збиралися разом на вечерю. Я готувався складати іспити екстерном у присутності комісії міського відділу освіту, щоб отримати атестат. Батько вже не цікавився моїм навчанням, не перевіряв мене, не контролював. Але я вперше відчув відповідальність за себе особисто. Що буде, якщо наша мета так і лишиться мрією? Ми зробили практично неможливе, але все одно не досягли бажаного. Може, і не варто жити однією лише мрією про вічну молодість і безмежні здібності? Ким я стану в цьому світі, якщо інший світ не захоче прийняти нас? Кому я потрібний навіть без шкільного атестата?

Я почав ще старанніше вивчати шкільну програму, особливо ті предмети, на які батько не звертав уваги. Мені потрібно було вивчити історію, літературу, мовознавство та інші дисципліни, які пройшли повз мене, бо батько вважав їх неважливими. Я посилено готувався до іспитів. Реальним іспитам, які прийматимуть реальні вчителі у школі, де будуть інші діти. Хоча я зовсім не почував себе дитиною. Вже давно.

Коли потеплішало, я вирішив знову сходити на цвинтар, де мені подобалося читати. Я взяв із собою книги, планшет, пару бутербродів і термос із гарячим чаєм. Прийшов до тієї самої лавки. Поглянув на сусідню лаву, де колись зустрів її. На ній сиділа якась жінка в чорному пальті та в чорній жалобній хустці. Я глянув на неї миттю, а в очах з'явилася картинка дівчини у рваних джинсах з розпатланим волоссям. Але картинка швидко зникла. Я зусиллям волі прогнав її зі своєї голови.

Жінка пішла. Було як завжди тихо. Тільки птахи співали. У повітрі відчувався запах сирої землі та весняної свіжості. Читати на свіжому повітрі так приємно. Я сперся на кований бік лави, і знову в голові майнула картинка: дівчина у рваних джинсах сидить у такій самій позі, обіймає свої коліна, з сумним самотнім, але таким живим поглядом. Знов прогнав ЇЇ.

«Це було моє місце спочатку! Я не буду звідси йти через НЕЇ!» — думав я і продовжував вчитуватися до підручника. А так хотілося почитати "Сто років самотності" Маркеса... Але зараз було не до того.

Поклавши голову на спинку лави, я на мить окинув поглядом цвинтар, який починався за лавкою. В око впала скульптура скорботного ангела. Та сама могила її бабусі. І раптом я помітив дві червоні троянди на снігу. Вони лежали там, як дві криваві плями. Дві червоні троянди.

"ВОНА була тут!" — подумав я.

Пульс пришвидшився. Я підійшов ближче. Дві троянди стояли в очах. Я торкнувся пелюсток, намагаючись відчути, чия рука поклала їх сюди. Це була ВОНА! Я точно знав: то була Лєра. Я ще трохи посидів біля могили, роздивляючись гранітного ангела. На ньому був напис: «Спи, рідна бабусю, вічним сном», а нижче напис з ім'ям та датами.

І тут мене пронизала думка, наче блискавка вдарила. Я все зрозумів! Рука полізла в кишеню за телефоном, а пальці швидко почали набирати повідомлення для неї. Востаннє я писав їй місяць тому. Вся історія листування була історією моїх страждань. Я думав, що поставив крапку і присягався собі, що більше не напишу їй. Але зараз я все зрозумів!

«Лєро, я знаю хто ти! Твоя бабуся підказала. Нам треба терміново поговорити. Чекаю на колишньому місці з полудня до трьох у будь-який день. Макс».

Я написав таку ж записку, згорнув папірець і встромив у бутон троянди, сподіваючись, що вона помітить її. Якщо повідомлення не дійде до адресата. Залишалося лише чекати.