25. Зникнення

Мене тягнуло до Лєрки все сильніше з кожною нашою зустріччю. Щось вабило до неї, як метелика до світла. Ми бачилися майже щодня, а мені було мало. Я покинув своє навчання. Я хоч і був на домашньому навчанні, але завжди відповідально підходив до завдань. Ще б пак! Батько не прощав жодної помилки. Цей його зневажливий погляд, а-ля «Ти зробив помилку? ТИ – нікчема!» творив дива.

Я вивчав усе досконало, щоб не відчувати його на собі, коли тато перевіряв мене. Після безглуздої смерті бабусі та невдалої спроби її навернення батько, здавалося, втратив віру в успіх. Він забив не лише на моє навчання, а й на мене в принципі. Ми не бачилися з ним цілодобово. На рейди не ходили. Я був повністю вільний і наданий сам собі.

Поля всіляко намагалася заспокоїти татка, повернути його інтерес до досліджень. Вона годинами стирчала у його кабінеті, гортаючи свої улюблені «казки». Так вона називала його статті про вампіризм. Вона зачитувала якісь фрази, і якимось дивом це сильно їх зблизило. Тато із задоволенням проводив час із дочкою, яка щиро ним цікавилася. Вони сиділи в його лабораторії, щось бубоніли до ночі, копалися в інтернеті. Поля практично переїхала до батька в кабінет, навіть постелила собі на підлозі біля батьківського дивана, де й засинала. Вони виходили тільки, щоб поїсти та помитися.

Покупку їжі та побут мені довелося взяти на себе. Я й раніше багато чого робив по дому, але бабуся завжди із захопленням готувала, любила прибирати. Навіть у періоди загострення хвороби вона мовчки стояла біля плити, як робот, помішуючи суп та методично нарізаючи овочі. Тепер ми їли тільки те, що я приносив з магазину або те, що можна було приготувати нашвидкуруч. Макарони, бутерброди, напівфабрикати, консерви...

Поля навіть закинула своїх улюбленців і годувала їх поспіхом вранці та ввечері, іноді навіть не випускаючи побігати. Ті цілими днями гойдалися на ремінцях з підтримкою, гадили на підлогу і нявкали. Мене це страшно дратувало. Я просто збігав з дому і з нетерпінням чекав на зустріч із Лєрою.

З кожним днем все холоднішало. Сидіти годинами на лавці було холодно. Ми стали бачитися вечорами в кафешках, гуляли парком, бродили вулицями. Тепер я міг гуляти допізна. Ми розмовляли про все або просто мовчали. Потім я проводжав Лєру додому. Лише до під'їзду.

Вона ніколи не запрошувала до себе через батьків. Я й не напрошувався. До себе її теж запросити не міг. Напевно, якби Лєра побачила, як я живу, поговорила б хоч пару хвилин з Полею чи татом, зайшла в Поліну кімнату з котами, що висять під стелею, вона б уже не вважала, що її родина така жахлива.

А одного разу я її поцілував.

Я давно хотів це зробити, але не наважувався. У мене не було досвіду із дівчатами. Та й взагалі досвід спілкування був вкрай мізерний. Підліток на домашньому навчанні, що ночами полює на вампірів, — той ще екземпляр. Але Лєра приймала мене таким, яким я є. Вона не знала про мене, але вона знала мене. Я міг говорити з нею про все, мені не треба було здаватися дурнішим, ніж я є, або підбирати простіші слова, щоб бути зрозумілим. Вона хоч і не була такою начитаною, як я, але її зрілість та розум ніколи не викликали в мені сумнівів. У свої 16 років вона була дорослою та мудрою.

Ми цілувалися в під'їзді біля пожежного виходу, і я відчував, як все падає в невагомість... Туди ж – у прірву – провалювалася і наша дружба… Я бачив обриси її обличчя і тіла в блискучому мерехтливому світлі тьмяної лампочки. Ми гріли один одного, кутаючись в обійми.

Все сталося само собою. Ми просто зникли з цього світу, випали з реальності, насолоджуючись один одним.

Я вперше відчував адреналін не через небезпеку, страх чи біль, а через щось приємне, ніжне, що обволікає всього мене зсередини… Потім ми швидко попрощалися, і вона вислизнула від мене так швидко, що я не встиг схаменутися. Втекла сходами нагору, додому.

Я ще трохи постояв біля її під'їзду, відчуваючи її губи на своїх губах, відчуваючи тепло її дихання шкірою, ніжність її тіла кінчиками пальців. Відчуття польоту не відпускало, і я відчув себе таким живим, наче насправді не жив досі.

А потім вона зникла. Не відповідала на дзвінки та повідомлення, не писала і не дзвонила, не приходила на наше місце. Я не розумів, що відбувається.

Невже я зробив щось не так? Вона могла сказати, могла не цілувати мене у відповідь, не кидатися в мої обійми. Але вона не виглядала тоді збентеженою чи скривдженою.

Справа була не в нашій близькості. І я точно був у неї не першим.

Я почав хвилюватися. Раптом щось сталося. Чергував годинами під її домом, поки не переставав відчувати пальців ніг та рук від холоду. Боявся, що батько п'яний щось з нею зробив. Мені більше не було з ким поговорити, не було в кого запитати поради. Вона вкрала мої думки. Вони всі були з нею. Тільки я не знав де.