23. Бабуня

Ми швидко повернулися до машини. Треба було дізнатись, як там бабуся.

Ми з батьком перенесли її на заднє сидіння машини. Вона була вся в крові й непритомна. Треба було терміново її рятувати. Тато дістав з аптечки якийсь чорний порошок і засипав ним рану. Це була присипка, яку він розробив. Вона мала хоча б трохи зменшити дію вампірячої отрути.

— Мамо, тримайтеся! Уся надія на вас! Просто тримайтеся, і це буде найкраще, що ви зробите для нашої родини, — бурмотів він. Батько не особливо любив свою тещу і не сильно засмутився б, якби та, нарешті, померла. Але тепер за іронією долі він як ніколи хотів, щоб вона жила.

Поки ми їхали, Поля розповіла про те, що сталося.

Вони як завжди сиділи в машині й просто чекали, прислухаючись. Бабуні захотілося до туалету. Вона вийшла з машини та пішла у бік найближчого закутка. Потім Поля почула, як вона скрикнула та заохала. Дівчинка подумала, що бабця впала чи їй стало погано, пішла по неї. Підійшовши ближче, вона побачила чорну постать, що схилилася над бабунею, що лежала на асфальті. Поля скрикнула і відразу затиснула рота рукою, не знаючи радіти чи боятися. Фігура у темному кинула свою жертву і швидко забігла до найближчого під'їзду. Поліна навіть не роздивилася чи чоловік це був, чи жінка. Бабуся кректала й охала, звиваючись на асфальті від болю та шоку. Поля, відразу зрозумівши що до чого, швидко набрала батька. Через п'ять хвилин ми прибули на місце. Пощастило, що ми не встигли відійти далеко. Потім Поля намагалася заспокоїти бабусю і зупинити кров, яка текла з шиї.

Коли ми під'їжджали до будинку, кровотечу вдалося зупинити, рана була неглибока. Бабуся опритомніла, але белькотіла якусь маячню, знову впавши у хворобливий стан. Рана хоч і була несерйозна, але отрута робила свою справу. І робила її швидше, ніж старий хворий організм встигав впоратися з тими змінами, що відбувалися в ньому.

Батькові так і не вдалося знайти протиотруту. Його чорний порошок вочевидь не допомагав. Ми провозилися з бабусю всю ніч, а наступного ранку вона померла. Просто перестала дихати. Останнє, що вона сказала, було «Пробач мені, доню…». Вона в маренні розмовляла з мамою. За що вона просила вибачення, я не знаю. Напевне, було за що…