22. Погоня

На одному з рейдів нарешті нам пощастило. Я тинявся по міських нетрях і раптом почув екстрений свист батька. То був знак. Я кинувся до нього на сусідню вулицю, прокручуючи в голові мільйон думок. Невже це воно?

— Швидше до машини! — крикнув він мені на бігу. — Поля дзвонила.

Я без зайвих запитань помчав за ним.

Коли ми прибігли до місця стоянки, перше, що я побачив, — бабуся, що лежала на асфальті вся в крові. Вона щось белькотіла, ледве ворушила посинілими губами й перебирала пальцями. Поля сиділа над нею, затикаючи шарфом рану в неї на шиї. Руки та лоб дівчинки були забруднені кров'ю.

— Він забіг у під'їзд! — крикнула збуджена Поля, махнувши рукою в потрібну сторону. Пояснювати було ніколи. Ми просто кинулися в погоню. Миттю забігли в потрібний під'їзд дев'ятиповерхівки. Батько викликав ліфт, я побіг сходовими прольотами. Втікача ніде не було.

З ліфта вискочив батько. Ми переглянулись.

— Він може бути тільки на горищі, — шепнув він, кивком вказавши на сходи, що ведуть вгору.

Ми вибралися на дах багатоповерхівки та почали прислухатися, мовчки перезираючись. Тепер не можна було його злякати. Потрібно було спробувати налагодити контакт.

За бочкою з дьогтем, що стояла осторонь, почувся рух. Ми почали підходити з різних боків.

Я підходив дедалі ближче і вже не відчував ніг від хвилювання. З-за бочки виглянула тінь, потім з'явилася постать із жіночими обрисами. 

Я тремтячими руками спрямував у її бік світло ліхтаря. То була жінка. Худа, невисока, років тридцяти на вигляд. Блондинка із зібраним у хвіст довгим волоссям. Вона була одягнена у довгий до середини колін чорний тренч, затягнутий поясом на талії. По обличчю була розмазана засохла кров. Вона дивилася прямо на мене і посміхалася, оголивши блискучі сталеві ікла, прикрашені якимись каменями, що відблискували у світлі ліхтаря.

— Ми не завдамо вам шкоди! Чи можна з вами просто поговорити? Будь ласка! — голосно сказав батько, і блондинка перевела на нього погляд.

— Ви з поліції? — спокійно спитала вона.

— Ні! Ні! Ми вас шукали! — батько підняв руки вгору, ніби здавався.

— Мене? Ви хоч знаєте, хто я? — розслабленим оксамитовим голосом запитала вона і посміхнулася, не оголюючи іклів цього разу, але вони все одно виглядали з її рота.

— Ви та, хто зробить нас такими ж, — повільно відповів батько, опустивши руки, і став підходити до неї ближче.

— Чого раптом ти так вирішив? Стійте на місці! — крикнула вона, і батько завмер. Я теж стояв, як укопаний, і не міг відвести від неї погляду. Вона була неймовірна. Навіть попри забруднене кров'ю обличчя, було видно, що вона гарна. Її губи були нафарбовані темно-вишневою помадою. Великі виразні очі горіли якимось особливим нездоровим блиском.

— У вас все одно немає вибору. Ви самі загнали себе в глухий кут, — впевнено сказав батько, повільно діставши з кишені пістолет і спрямував прямо на неї. Вона мовчки дивилася на нього. Батько почав повільно підходити до неї ближче. Я теж наважився зробити кілька кроків. Вона мовчала і не посміхалася.

— Вам нікуди тікати. Вирішімо все мирно. Вам це нічого не вартує. Усього один укус. Можете вибрати будь-кого з нас. Ми так довго шукали вас.
Батька трусило від хвилювання та захоплення, він ледве стримував емоції щастя. Ще б пак, він був за крок від здійснення мрії та мети всього його життя.

— От виродки! — розлючено закричала вона і зайшлася гучним реготом, від чого ми з батьком здригнулися і зупинили свій наступ. — Мені вас навіть не шкода! Здохнете, як і всі! Гнити вам у землі!

Після цього вона застрибнула на борт огородження і чкурнула головою вниз, прямо з даху. Ми кинулися до краю. Я світив ліхтарем униз. Ми помітили її на два поверхи нижче. Вона висіла на поручнях балкона, спритно перебираючи руками. Потім спритним стрибком вона опинилася ще на два поверхи нижче, також повиснувши на балконній рамі. Почувся скрип заліза. Бортик балкона відірвався і полетів униз разом із нею. Шматок металу впав на асфальт. Я побачив маленьку фігурку дитини, що підбігла до залізяки. Це була Поліна. Вампіресса ж зникла. Її ніде не було видно.

Батько роздратовано сповз по огорожі на підлогу, сівши навпочіпки, і з усієї сили вдарив кулаком об бетонну підлогу. Так сильно, що я почув хрускіт його пальців. Я ніяк не міг отямитися від того, що сталося. Батько має рацію! Вони існують! І ми вперше були так близько.