21. Номер

Мені хотілося якнайшвидше побачитися з Лєрою. Я швидко поснідав і поспішив на цвинтар, сподіваючись її там застати. І не помилився.

Вона чекала на мене біля могили своєї бабусі. Я майже перейшов на біг – так поспішав до неї. Вона вдавала, що не помічає мене, хоча я точно спіймав на собі її швидкоплинний погляд.

— Лєро, вибач, що втік учора... Мені потрібно було терміново повернутися додому... А твого номера в мене немає, я не зміг попередити.

— Ти пропустив учора багато цікавого, — байдуже сказала вона, продовжуючи дивитись крізь могильну плиту кудись у порожнечу. — Якусь дівчину мало не зґвалтували у підворітті, приїжджала поліція, хтось стріляв.

— Справді? Як шкода.

— То чим там закінчилося у Маркеса? — як ні в чому не бувало, перевела вона розмову, сівши на лаву.

Схоже, їй було байдуже, куди я зник минулої ночі. А я, дурень, приготував цілу промову з вибаченнями, яка тепер комом застрягла в горлі. Про літературу говорити зовсім не хотілося. Я неохоче відповів їй у двох словах і просто мовчав, смикаючи замок куртки. Вона ніби відчула, що зі мною щось не так, явно розуміла, що я очікував іншої реакції від неї, але чомусь ніяк не реагувала.

— Треба було залишити поріз, — задумливо сказала вона, дивлячись на мої коліна.

— Ммм?

— Поріз на джинсах виглядав би краще, ніж те, як ти його зашив.

Мені стало зовсім ніяково. Тепер ще й за свій неповноцінний вигляд і єдині, зіпсовані після буремної ночі, джинси. Пора б витратитися трохи на новий одяг. Хоча Лєрі теж не завадило б. Дивно, що вона дорікнула мені в цьому.

— Гаразд, я краще піду, — роздратовано сказав я і зібрався йти.

"Нехай гуляє з іншими хлопцями в модних рваних джинсах і з дірявими мізками", — подумав я, йдучи.

— Три п'ятірки, сімнадцять, сорок. — вигукнула вона мені.

Я обернувся здивовано.

— Три п'ятірки, сімнадцять, сорок — мій номер, — повторила вона повільніше. — Тільки не дзвони. Краще пиши. Якщо захочеш.

Вона дивилася на мене спокійно та впевнено. Не посміхалася. Наче випробовувала мене на міцність.

А я ніби вріс у землю від жесту, що несподівано звалився на мене з боку Лєри.

— Добре. Дякую. Я запам'ятаю, — промимрив я і пішов, чомусь навіть не додумавшись дати їй свій номер у відповідь.

«Три п'ятірки — сімнадцять — сорок… Три п'ятірки — сімнадцять — сорок…» — повторював я про себе, як мантру, заповітний номер її телефону. У контакти вирішив не вносити. Бо ще Поля влізе... Вона скрізь пхає свій крихітний допитливий ніс.