20. Порятунок

У глухому куті під аркою я помітив темну фігуру чоловіка в довгому плащі. Він притискав до стіни будинку дівчину, яка звивалася, брикалася та намагалася кричати. Величезна долоня затискала їй рота. У другій руці блиснув ніж, приставлений до горла.

— Пискнеш — і замовкнеш на віки, — прошипів він їй.

Дівчина завмерла і перестала рухатися. Чоловік розстебнув її куртку, заліз рукою під светр, хтиво облизуючись. Його жертва втиснулася в стіну ще сильніше і закусила губу, а він почав розстібати ширинку і стягувати з неї штани.

Все це відбувалося дуже швидко, на моїх очах. Той амбал був величезним порівняно зі мною — п'ятнадцятирічним пацаном. Я все ж таки, не сумніваючись ні секунди, я натягнув капюшон сильніше на очі, дістав з кишені пістолет і характерним клацанням зняв його з запобіжника. Гвалтівник стрепенувся і з вищиром хижака повернувся до мене.

— Відпусти дівчину! — крикнув я, намагаючись зробити голос якомога нижчим і грубішим.

— Ану відвалив звідси, шмаркач! Навчися спочатку дівок смалити, — прохрипів він і схопив дівчину рукою за горло, а другою грався з ножем.

— Я стрілятиму! — відчайдушно гукнув я.

Амбал вишкірився і замахнувся на дівчину ножем, перевіряючи мою реакцію. Я, звісно, блефував.

— Ну гаразд, чуваче, можеш подивитися, — самовдоволено сказав він, зрозумівши, що я далі погроз не піду. — Викличеш поліцію — мала здохне. Через тебе, шмаркач! А мені нічого не буде. Я встигну втекти.

Він продовжив стягувати з дівчини штани. Вона заволала і заплющила очі.

Я зрозумів, що крайня потреба настала і вистрілив убік недалеко від його ніг. Чоловік смикнувся, явно не чекаючи від мене рішучих заходів, на мить прибрав руку від своєї жертви. Та відчайдушно заверещала. Він відштовхнув дівчину вбік, а сам кинувся навтьоки.

Я зробив ще один постріл і цього разу поранив його в ногу. Він лаявся і ще швидше помчав геть місця злочину.

Зі скверу почувся крик і метушня. Дівчина, яка дивом уникла страшної долі, сиділа на асфальті й ревла, розтираючи туш по обличчю. На щоці у неї виднівся поріз, з нього сочилася кров. Я допоміг їй підвестися, і, помітивши, двох поліціянтів, що швидким кроком наближалися сюди, крикнув.

— Тримайте ґвалтівника! Він тікає Садовою! Швидше!

Один поліціянт побіг у той бік, куди втік поранений мужик, а другий наближався до нас. Я зрозумів, що мені треба бігти, адже при мені була незареєстрована зброя, яку я в принципі не мав права носити із собою.

— Ти мене не бачила! А то в мене будуть великі проблеми, гаразд? — швидко промовив їй я.

Вона, задихаючись від пережитого шоку, кивнула у відповідь. А я дав дьору. 

Поліціянт помітив мене і помчав слідом. Але я був швидший, до того ж добре знав відступні шляхи в місцевих нетрях. Без особливих зусиль я зник з поля зору, перескочивши бетонну огорожу, і побіг по міських вулицях у бік будинку. Переконавшись, що гонитва залишилася давно позаду, я сповільнив крок і відсапувався.

— Лєрко, пробач… — прошепотів я кудись у далечінь, де моя подруга залишилася сама сидіти в сквері й гадати, куди ж я зник і чому.

Додому я повернувся близько першої години ночі, втомлений, виснажений і з порваними джинсами, які спішно заходився зашивати, підсвічуючи собі екраном телефону. Вмикати світло я не наважився. Не хотів будити батька та сестру з бабусею.

Двері до кабінету тата були щільно зачинені, а з Поліної спальні долинало мірне похропування бабусі та порипування ременів, на яких звисали коти у своїх «люльках».

«Хоч би не прокинулася, зараза мала», — подумав я про Полю, яка з такою цікавістю мене проводжала. На мить здалося, що з темряви на мене дивляться її очі, але це були лише очі-фари одного з її вихованців.

Наступного дня виспатися не вдалося. Моя кімната була прохідною, а сон — неспокійним та чуйним. Близько десятої першою встала бабуся і, як завжди, прошамкала на кухню. Об одинадцятій встала Поля годувати своїх котів, що жалібно нявкали, через спустілі розтягнуті переїданням шлунки. Я крутився в ліжку, але більше заснути вже не зміг.

Голос батька, що вийшов зі свого кабінету, остаточно прогнав сон.

— Максе, де ти вчора гуляв? — суворо поцікавився він, помітивши, що не сплю.

— Та так... Бродив вулицями... Нічого особливого.

— Угу ... — промимрив він, поглядаючи в планшет. — І нічого не сталося з тобою минулої ночі?

— Ні.

Я відчував, що батько щось запідозрив, але не знав, що. Він не повинен був дізнатися про Лєру! Ні в якому разі. Він завжди повторював, що зв'язки із зовнішнім світом лише шкодять досягненню нашої мети. Що всі люди дурні й не в змозі зрозуміти нас — майбутніх безсмертних.

Нас і справді всі вважали психопатами та самітниками. Батька вигнали з роботи й позбавили всього, я був ізгоєм у школі (принаймні, коли ще ходив до неї). Про Полю годі й казати... Маленька дівчинка не ходила в школу, зате досліджувала нутрощі дрібних тварин під мікроскопом, зачитувалася науковими працями з анатомії та привчала п'ятьох котів цінувати свободу своїми, зрозумілими тільки їй одній, способами. Тому слова батька частково були справедливі. Але Лєра  зовсім інша!

— А штани де порвав?

Батько зиркнув на стілець, де висіли мої речі. У темряві й поспіху я зовсім забув забрати зашиті джинси з видного місця.

— Зачепився,  — швидко збрехав я. Хоча я й справді зачепився за арматуру, коли тікав від переслідування поліції.

— Я тут прочитав новину… «Сьогодні вночі неподалік центрального скверу чоловік 45 років напав на 20-річну студентку. Нападника злякав невідомий молодий чоловік, поранивши ґвалтівника пострілом у ногу. Поліція розшукує нападника… Прикмети такі-то… Молода людина, яка врятувала дівчину, зникла з місця події, але саме йому вона зобов'язана своїм порятунком…». Ти нічого про це не знаєш? — багатозначно спитав він. — Адже ми були в цьому місці позавчора на рейді…

— Ні. Ти думаєш, це був вампір? Схоже на звичайну спробу зґвалтування, — сказав я.