18. Помилка

Я швидко вискочив з підворіття, вибіг на дорогу, перетнув площу і наздоганяв парочку. Тоді я не думав, що буде далі. Що я скажу їй, навіщо я взагалі біжу? Адреналін гнав мене до неї.

Я підбіг до них і ляснув дівчину по плечу. Вона злякано обернулася. Високий хлопець завмер від несподіванки.

— Гей, ви чого? — обурилася вона, дивлячись великими блакитними очима на мене. 

То була не Лєра.

Я завмер з напіввідкритим ротом і видихнув з полегшенням. Це не Лєра!

— Вибачте, помилився, — промимрив я і відійшов від незнайомки. Її хлопець притягнув дівчину ближче до себе і свердлив мене поглядом. На його обличчі читалося невдоволення.

— Вибачте… — повторив я і пішов у зворотному напрямку.

— Чокнутий якийсь… — почулося мені слідом.

Парочка пішла, бурхливо обговорюючи мою появу з нізвідки, а я щосили помчав назад, сподіваючись, що батько не помітив мою втечу.

Я повернувся на свою позицію, але тата ніде не було. Спершу я подумав, що переплутав місце. Ще раз озирнувся: все було правильно. Але батько наче крізь землю провалився. В мені наростало відчуття тривоги. Я нервово дивився на всі боки, шукав його поглядом, але не знаходив.

«Раптом із ним щось трапилося? Раптом вампір напав і потяг його кудись? Або не вампір ... Чорт! Не можна було його кидати» — проклинав я себе за хвилинну слабкість.

Тремтячими пальцями я дістав з куртки телефон. План дій, який розробив батько для нас, забороняв дзвонити у разі нападу. Це могло злякати вампіра. Тим більше, це було безглуздо, адже навряд чи будучи жертвою нападу, з'явиться можливість відповісти на дзвінок. Саме з цієї причини один із нас завжди стояв на підстраховці, коли інший грав роль жертви у подібних тупикових місцях.

Я вагався ще з хвилину і здогадався набрати Полі.

— На зв'язку, — відповіла вона чітко й вишколено, як навчав батько.

— Ти одна? — запитав я. Не міг я прямо запитати в неї, чи немає з нею батька. Адже вона відразу зрозуміла б, що я провтикав. А якщо він з нею, тоді вже втрачати нічого, але мені точно світить догана.

— Так.

— Все в порядку?

— Так.

— Гаразд. До зв'язку, — швидко закінчив я розмову, не давши їй навіть спитати, навіщо дзвонив і як у нас справи. Просто кинув слухавку.

Лаячись про себе, я почав бігати по окрузі, прислухаючись до кожного шереху. Відчував, як нагрібає паніка. З сусідньої вулиці почулися голоси. Я заметушився і повернувся до укриття. Чекав, доки вони пройдуть. Раптом щось уперлося мені в лопатки. Дуло пістолета.

— Руки вгору! — скомандував чоловічий низький голос, неприродно грубий і глухий.

Я інстинктивно підняв руки вгору і завмер. Серце билося шалено. Я повільно обернувся. Переді мною стояв старий з кривою усмішкою на обличчі.

То був батько.

Він опустив зброю і закивав головою, всім виглядом показуючи, що я завинив.

Я полегшено видихнув. З ним все гаразд.

— Тату… Я…

— Максе, не знаю, де ти вештався, але так робити не можна. Ти це розумієш?

— Так, тату. Вибач. — стало ніяково за себе і соромно. Я хотів наплести якусь нісенітницю про те, що мені здалося, ніби я побачив напад, але я не встиг цього зробити. 

— Я…

Батько перервав мене.

— Ти не мусиш виправдовуватися. Але ти мусиш розуміти, що поставив під загрозу всю операцію. Сподіваюся, ти розумієш це, синку?

Я кивнув головою. Тепер мені було соромно ще й за те, що я хотів збрехати.

— Ходімо. На сьогодні все. Тут ще безнадійніше, ніж у Крайньому та Смаковинці.

Я покірно поплентався за ним до машини. Він одразу скинув із себе роль старого, розправив спину та плечі і просто ніс тростину в руці. Він так спокійно відреагував на мій безглуздий вчинок. Так виважено та мудро. А я повівся, як кретин чи дитина, яка не в змозі стримати свої «хочу». Я раптом зрозумів, що настав час поводитися по-дорослому. Потрібно відкинути сумніви та просто сказати. Я також маю право на особисту свободу. Я не маю виправдовуватися. Він сам так сказав! Чому я не можу зробити те, що хочу?

— Тату, — невпевнено почав я, поки ми йшли до машини.

— Ммм?

— Я хочу у вільний вечір вибратися погуляти до міста. Допізна.

— Добре, — швидко відповів він. — Але обіцяй, що це ніяк не вплине на наші плани та не зриватиме рейди.

— Звичайно! Я обіцяю.

— Дуже багато поставлено на карту, Максе. Ти сам знаєш, чого варто підготуватись до кожного рейду. Ти ж пам'ятаєш, що справжня цінність?

— Сімейні інтереси.

Батько глянув на мене пильно і кивнув. Залишок шляху ми пройшли мовчки, а в мені бушувала радість. Це було так просто! Так легко! Батько справді ставився до мене як до дорослого. Він не спитав, куди та з ким я збираюся, навіщо мені це потрібно і коли я повернуся додому. Тоді мені здалося це найвищим ступенем поваги та довіри з його боку.