17. Інтерес

Ми продовжували ходити у рейди. Поля не пропускала жодного. А мені так хотілося хоча б раз пропустити наше нічне полювання заради Лєрки. На відміну від мене, вона була вільна. Я мріяв сходити з нею кудись за межі нашого «тихого місця», де ми просто сиділи на лавці або гуляли парком і розмовляли. Я розповідав їй про книги, які прочитав. Вона з цікавістю слухала мене. Вона не любила читати, але їй подобалося обговорювати зі мною вчинки героїв, міркувати, чому їхнє життя склалося так, а не інакше. Її розум був гострим та живим, хоч і не відточеним широкою ерудицією та глибокими знаннями.

Так, сімейка у неї була ненайкраща. Мати з батьком зривали на ній злість за своє невдале життя. Це все, що вона дозволяла мені дізнатися про її будні, не вдаючись до подробиць. Але вона хоч би могла втекти від цього.

А я не міг.

Мене не тримали силоміць, не змушували, не принижували морально. Я був вільний робити те, що хотів. Напевно, моїм одноліткам, яких батьки змушували ходити до школи, в чомусь обмежували, забороняли допізна гуляти, моє життя здалося б страшенно романтичним та цікавим.

Я без побоювання ходив нічними вулицями, готовий був до будь-якої халепи, умів стріляти, сам купував собі одяг та їжу. Батькові було б байдуже, навіть якби я харчувався одними снікерсами.

Але я не міг просто так узяти і втекти з дому, а потім повернутись, як ні в чому не бувало. Я відчував свої зобов'язання перед усіма нами — перед сім'єю. У нас була мета, яка тримала нас усіх разом, змушувала захищати один одного і дбати один про одного, наскільки це було можливо, наскільки ми могли це робити. Родинні зв'язки для мене були якимись не емоційними, а скоріше, — механічними. Ніби нас чотирьох зв'язали невидимими кайданами, які не можна просто так взяти і скинути.

На одному з рейдів я блукав підворіттями в центрі міста, недалеко від скверу, де вечорами тусується місцева молодь. Про це мені розказувала Лєра. А ще — що вона любить гуляти тут вечорами, пити вино та спостерігати за людьми. Вона часто кликала мене скласти їй компанію, але я не міг. Все вигадував відмовки: що бабуся хворіє, що батько строгий. Насправді навіть не уявляв, як відреагував би батько на моє бажання вийти погуляти ввечері. Розповідати про Лєру зовсім не було бажання. Йому б точно не сподобалося, що я відволікаюся на дівчину й усілякі «юнацькі дурниці», від яких підлітки деградують. Так він не раз казав мені.

"Куріння, алкоголь, наркотики, випадкові статеві зв'язки — це те, що губить молодих людей у розквіті, відволікаючи від справжніх цінностей", — повторював він нам з Полею з виховною метою. А справжніми цінностями для нас мали служити сімейні інтереси. В принципі я ніколи не ставив під сумнів його слова. Я сам бачив, на що перетворюються тупі малолітки під дією наркотиків, трави та бухла.

Сьогодні я був зовсім поруч із тим місцем, про яке говорила Лєра, але моє завдання було спостерігати за підворіттям.

Батько був приманкою цього разу. Одягнувся, як столітній дід, взяв тростину і блукав, наче загублений, по підворіттю, де часто порушували закон різними способами. 

Ми припускали, що час від часу тут полює і вампір. А може й не один. Моє завдання було стежити за обстановкою. Бо напасти на самотнього «старого» міг хто завгодно. Вампір — не найстрашніша небезпека. Цей урок ми давно вивчили.

Про нього нагадував шрам на моєму переніссі і зрідка ниючий біль у ребрі, яке, швидше за все, було зламане в одній із колотнеч.

Полювання тривало третю годину, і крім кількох п'яних компаній і пари випадкових перехожих, що проходили повз квапливим кроком, не було нікого. Ніхто не збирався нападати ні на мене, ні на тата. Я втомлено вирячився на циферблат годинника. Було пів-одинадцятої.

"Цікаво, що зараз робить Лера?" — ловив я себе на думці щохвилини. Мене дико тягнуло у сквер неподалік. Усього двісті метрів відокремлювали мене від місця, де я хотів би зараз опинитися.

Тато все блукав, а я вирячався то на нього в напівтемряві, то на яскраво освітлений тротуар, що веде до скверу. Я помітив пару молодих людей, які йшли у тому напрямку: хлопця та дівчину. Щось кольнуло під серцем. Худенька невисока постать дівчини здалася знайомою. Рвані блакитні джинси, темно-русяве волосся, зібране в недбалий хвіст. Вона обіймалася з хлопцем, і мені стало не добре. Я відчув таке дивне відчуття, ніби в мене забрали щось моє. Я ніколи раніше не відчував його. Напевно, це ревнощі. Але я не міг зізнатися собі, що ревную Лєру. З чого раптом? Ми просто бачимося зрідка на цвинтарі. Романтикою між нами і не пахне. Вона груба та зухвала. Їй просто цікаво зі мною прогулювати школу. Але інтересу до себе як до хлопця я не помічав.

Я дивився, як якийсь хлопець обіймає її за талію, періодично опускаючись долонею на стегно. Мені стало зовсім бридко.

«А казала, любить гуляти одна», — образливо подумав я. У мене все закипіло, завирувало, і я не витримав. Тупо зірвався з місця і помчав, забувши про батька та своє завдання.