15. Подруга

З кожним невдалим рейдом надія зустріти вампіра танула та здавалася все більше примарною фантазією. Але батько продовжував вірити як і раніше. Я вже тільки вдавав, що вірю.

Єдине, що рухало мною і викликало бажання знову і знову йти на полювання, це адреналін. Я приохотився до нього. Здається, десь читав, що навіть є така залежність — коли знову і знову хочеться робити щось шалене заради нового потужного викиду адреналіну в кров. Я кайфував щоразу, коли серце починало битися швидше, коли відчував небезпеку.

Іноді мені навіть хотілося нарватися на неприємності, коли чув поблизу голоси гучної компанії. Хотілося помститися за себе того разу, коли мене побили. Я б тепер, звичайно, вчинив інакше — дістав би одразу пістолет, сказав би щось типу "Згинь, падла" чи щось таке.

Я навіть часто прокручував той випадок у себе в голові та змінював те, що відбувалося на свій лад, фантазував. Ось мене наздоганяє довготелесий, просить прикурити, а я відповідаю йому «Звичайно!» і тицяю дулом пістолета в його нахабну тупорилу пику. Вираз його обличчя в мить змінюється на переляк. Його дружки іржуть і приколюються, не вірячи в мої наміри, а я швидко стріляю у повітря. Постріл розрізає простір, як ніж — масло. Все відбувається швидко, а для мене — як у сповільненому кіно. Малолітки в паніці розбігаються в сторони з криками «чокнутий». Довготелесий намагається бігти, а я стріляю йому по ногах і вимагаю зупинитися, бо уб'ю. Цілюсь в асфальт насправді, але він цього не знає і з щемливим криком завмирає у підворітті з піднятими руками. Я цілуюсь у цього виродка, а він ниє, як дівчисько, і благає не вбивати його. Потім відпускаю його, відчуваючи задоволення. І він біжить, спотикаючись і падаючи, а я посміхаюся і дивлюсь йому вслід.

Ні, я не садист. І не вбивця. Я ніколи не став би вбивати іншу людину без крайньої необхідності, коли від цього, наприклад, залежало б моє життя чи життя когось із моєї родини. Я просто фантазував і так самостверджувався. Не забуваючи і про тренування зі стрільби. Вони теж надавали мені все більшої впевненості, теж давали дозу адреналіну.

Більшість наших вилазок проходили спокійно, але коли щось траплялося, я відчував небувалий приплив енергії.

Поліна не втрачала нагоди їхати з нами. Хоч батько і дозволяв їй лише сидіти в машині. Як не крути, але для шестирічки такі вилазки були небезпечні. Хоча, на мою думку, батько більше переживав про те, що мала відлякає потенційного вампіра і той не захоче нападати на дитину.

Я спочатку теж був проти того, щоб тягти із собою Полю. Все-таки вона трохи без царя в голові, могла щось утнути, нарватися на неприємності, поки нас немає. Але, на диво, з нею жодного разу не виникало проблем у рейді. Вона слухняно сиділа в машині з телефоном у руках, готова будь-якої хвилини набрати номер батька в разі чого і чітко виконувала всі батькові настанови.

Вдень, коли ми відпочивали від нічного полювання, я почав частіше вибиратися на цвинтар, у своє тихе містечко. Мені хотілося знову зустріти ту дівчину. Навіть будильник ставив, чого ніколи не робив раніше.

Якось мене за зборами застала зненацька сонна Поліна. Мабуть, я розбудив її.

— Куди так поспішаєш? Сьогодні виходимо, забув? — діловито спитала вона, протираючи очі.

— Ще рано. Піду погуляю, — байдуже відповів я.

— А можна мені з тобою?

— Розмріялася, — грубо буркнув я. — Не можна.

— У тебе побачення з дівчиною? — приголомшила мене Поля. Вона як відчувала. Психопатка чортова.

— З чого ти взяла? — здивовано спитав я.

— А чому тоді мені не можна з тобою?

Я хмикнув, взувся і вийшов, не бажаючи щось їй пояснювати. Чому вона вирішила, що я візьму її з собою? Ми ніколи не гуляли разом.

Я прийшов на місце і вкотре розчаровано глянув на порожню сусідню лавку. Її не було.

Я читав Камю. Вдумливо та розважливо. Раптом її голос вирвав мене з уявного світу:

— Чекаєш на мене?

Переді мною стояла вона, з милою посмішкою. Цього разу з термосом і одягнена в коротку тонку куртку і ті ж брудно-блакитні джинси. Її волосся було зібране в недбалий пучок.

— Щось місце стало не таким уже тихим, — ніби невдоволено відповів я. Хоча всередині мене все тріумфувало.

Вона більше нічого не відповіла і сіла на сусідню лавку.

"От дебіл", — подумав я. — «Образилася…». 

Треба було щось сказати. Терміново.

— У термосі вино? — видав я єдине, що спало на думку після недовгого мовчання.

Вона глянула на мене, як на дурня.

— Хочеш? — вона налила в ковпачок трохи й простягла руку в мій бік. Я підійшов до неї як зачарований і взяв напій. То був чай.

— Ну, як вино? — спитала вона з іронією і примружила очі.

Я щось промимрив невиразне у відповідь.

Усю цю незручну розмову перервала траурна процесія, що під'їхала на кладовище. Почулося чиєсь монотонне виття. Ми переглянулись і пішли до парку.

— Так, кажеш, не чекав на мене? — знову запитала вона те саме, наче давала мені шанс виправити свою відповідь.

— Ага. Підміняв тебе. Треба ж комусь на вампірів полювати, — цього разу пожартував я.

— Де ж твій кілок, Баффі? — повторила вона мій жарт з минулої нашої зустрічі, і ми розсміялися.

— Я — Макс, до речі.

— Лєра, — відповіла вона.

З того часу ми стали бачитися з нею майже кожен день. Зустрічалися на нашому місці та гуляли до вечора. Вона стала ображатися, що я так рано йду додому. Мені доводилося брехати про суворого батька.

Життя Лєри, за її словами, теж було не цукор. Вони жили десь неподалік. Батько пив, бив матір, іноді й Лєрці перепадало. Мати теж зганяла злість на дочці, а потім і на батькові, коли той тверезів. Вона всіляко принижувала і ображала його. Той винувато мовчав і терпів. Напивався, і все починалося по колу. Через це Лєра почала збігати з дому і вешталася цвинтарем. Тут її точно не стали б шукати. 

Мені було шкода її, але я не давав знаку.