14. Знову на полювання

Увечері ми знову вирушили до Крайнього. Цього разу я пішов уздовж городів, а тато тинявся вздовж траси на початку села. Було вітряно, ліворуч від мене шуміло вже сухе кукурудзяне поле. Справа йшла до холодів, і я застебнув куртку, здригнувшись від вітру. Захотілося чогось перекусити. Як на зло, нічого не взяв із собою цього разу. Праворуч росли помідори. Плодів було мало, але пара все ще червоніла на грядці. Я нахилився за одним і почув якийсь шурхіт неподалік не в такт вітру. Обережно зірвав помідор і повільно пішов уперед, не озираючись. Знову хрускіт і шарудіння. Серце почало битися швидше, дихання сперло.

"Це воно," — подумав я. І згадав порядок дій, який розробив батько на випадок нападу вампіра:

1. Зупинитись.

2. Не смикатися

3. Дати йому спокійно вкусити.

Це, на його думку, допомогло б уникнути серйозного поранення, як у випадку з жертвами, які смикалися та чинили опір. Для них все закінчувалося розірваною аортою або рваними ранами, що погано гояться. Я не витримав і озирнувся, коли почув виразний хрускіт кроків позаду. Між рядами кукурудзи щось рухалося просто на мене. Я завмер в очікуванні нападу і опустив ліхтар униз.

З крайнього ряду кукурудзи хиткою ходою вибралося щось велике і темне. Майже нічого не було видно. Фігура безмовно рушила вперед, підійшла до мене впритул, і я відчув несвіже дихання. Я інстинктивно відступив назад, хоча не хотів цього робити, і випустив ліхтар. Величезна ручища опустилася мені на плече. Я здригнувся та міцно заплющив очі.

— Вадька, ти чи шо? 

Я обомлів і ледве видавив із себе:

— Ні.

Фігура нахилилася за ліхтарем і впала навколішки. Чортихаючись і матюкаючись, незнайомець намагався підняти ліхтарик, але зрештою сам втратив рівновагу. 

Я нарешті прийшов до тями й підняв ліхтар першим. Тепер мені вдалося розгледіти свого «вампіра». Це був п'яний у дошку чоловік, величезний, як шафа. Він сяк-так підвівся, обтрусився і став вдивлятися в моє обличчя, злегка похитуючись.

— Помилочка вийшла ... — промимрив він і поплентався далі.

Я розчаровано видихнув.

За кілька хвилин прибіг батько.

— Я чув голоси? Все в порядку? — стривожено спитав він. Явно поспішав у мій бік і трохи захекався.

— Помилочка вийшла ... — загіпнозовано промимрив я.

Ми поблукали околицями Смаковинки ще годину і вирішили, що настав час збиратися додому. Не було тут ніяких вампірів.