13. Незнайомка

У село Крайнє ми поїхали на рейд уже всією родиною. Полі тоді виповнилося шість, і батько вперше дозволив їй поїхати з нами. Бабусю теж довелося брати з собою. Вона не хотіла відпускати Поліну з нами в ніч. Батько взяв обох за умови, що вони сидітимуть у машині та просто чекатимуть. Вони погодилися.

Перший день полювання у Крайньому виявився невдалим. Усі наступні — теж. Ми зібрали речі у мотелі та повернулися додому стомлені та розчаровані. Тільки Поля була сповнена ентузіазму і вже була готова знову кинутися у бій.

Але батько лагідно пригальмував її, задоволено усміхаючись. Сказав, що спершу треба відіспатися гарненько і набратися сил. Прагнення дочки йому було до душі. Я ніколи не висловлював і не показував такого дикого захоплення. За кілька років почуття притупились. Я звик до адреналіну.

Я прокинувся близько полудня, решта ще спала. До вечора було багато часу. Сьогодні ми планували вибратися в інше село — Смаковинку. Їхати до Смаковинки було близько двох годин на машині. Раніше восьмої вечора виїжджати не було сенсу.

Я пішов погуляти, прихопивши із собою мамин томик Фолкнера. 

Ми жили на околиці. Неподалік був цвинтар, а між ним та містом був невеликий парк. Там, у глибині паркової зони, я любив сидіти на лаві біля крайньої могили та читати.

Після нічних рейдів, пошуків вампірів і препарованих мишей у татовій лабораторії цвинтарна атмосфера зовсім не здавалася похмурою. Тут було тихо, не спекотно в тіні дерев, і, головне, ніхто не міг доколупатися до самотнього підлітка, який у будній день не перебуває в школі, оскільки навчальний рік уже розпочався. А такі випадки були неодноразово, тому всі інші мої місця, де я намагався усамітнитися з книгою (сквери, бібліотеки, кафе), не підходили.

Варто мені було зануритися в «потік свідомості» Фолкнера, як мою самоту порушила дівчина, що сіла на лавці неподалік. Вона не була схожа на вбиту горем, не носила жалобу. Просто дівчинка моїх років у затертих джинсах і синій рваній майці, з недбало скуйовдженим темно-русявим волоссям і з пляшкою вина в руці. Вона залізла на лаву з ногами, спершись на боковину, і, скоса глянувши на мене, демонстративно відпила з пляшки.

Вона пила і зрідка косилася в мій бік, щоб подивитися, чи я звернув увагу. Чи звернув? Звісно, звернув! Але не подав знаку. Просто водив очима по рядках у книзі, але ніяк не міг зосередитися і вловити сенс, перечитуючи одну й те саме речення знову і знову, як дурень.

Мене стало дратувати все це і я, злий, уже збирався йти, але раптом вона окликнула мене:

— Ти чого тут стирчиш? Прогулюєш? — нахабним тоном запитала вона, знову відпивши вино з горла.

— Судиш по собі, мабуть ... Сама чого тут стирчиш? — підхопивши її безцеремонну манеру, відповів я питанням на запитання.

— На вампірів полюю! — з викликом кинула дівчинка, грайливо піднявши одну брову.

Я не зміг не посміхнутися від її відповіді.

— А де ж твій кілок, га? Баффі? — З іронією підіграв їй я.

— Та ти фахівець із дитячих серіалів… — хмикнула вона і підняла пляшку над головою, перевіряючи, скільки в ній залишилося. — Насправді, бабусю провідую я… — додала вона, відвівши погляд у бік могили.

— А вона в труні не перекинеться, бачачи, як онука з горла попиває вино о другій годині дня? — не втримався я і тут же пожалкував, що це сказав.

Дівчина явно зніяковіла і відставила пляшку. Мені теж стало ніяково.

— Їй уже байдуже… — буркнула дівчина й обняла себе за коліна.

— А тобі? — запитав я.

— Що мені?

— Тобі теж байдуже? П'єш, прогулюєш, розмовляєш із незнайомими хлопцями…

— А сам? Святий чи що? Чого тут стирчиш, так і не відповів…

— Це єдине місце, де я можу побути в тиші та на самоті, — сказав я.

— І моє теж.

Вона знову потяглася до пляшки. А я пішов.