12. Постріл

Перед кожним полюванням треба було добре підготуватися. Ми довго читали зведення кримінальної хроніки по довколишніх містах і селах, моніторили групи в соцмережах, де часом про події можна було дізнатися набагато більше, становили карту ймовірних нападів вампірів. Потім обирали місце полювання.

Кілька разів ми виїжджали за місто і вчилися стріляти. Навіть Поля. Батько спорудив із дощок імпровізований тир. Ми розставляли банки та намагалися збити їх з якомога більшої відстані. У мене стало непогано виходити.

На моє п'ятнадцятиріччя тато подарував мені особистий пістолет. Я не питав, де він його взяв. Зброя була на випадок нападу невампірів.

Найнебезпечніше було полювати в місті. У міських глухих вуличках на полювання виходили вампіри, кримінальні елементи та… ми. Тільки кожен полював на щось своє. І наша підготовка була не даремною.

Якось до нас знову причепилася банда малоліток. Можливо, вони були не молодші за мене або навіть старші. Але назвати інакше дегенератів із  дірою в головному мозку замість інтелекту я не міг. Тупі, обмежені безумовними рефлексами фізичного тіла, малолітки.

Їх було шестеро чи семеро — вже не пам'ятаю точно. Людська пам'ять запрограмована засовувати неприємні спомини якнайдалі в підсвідомості — у найдальшу шафку. Там, як правило, і зберігаються всі наші скелетики. Але оскільки моє життя в основному з таких ось жирних скелетів і складалося, погані спогади частенько не поміщалися і вилазили назовні, мучачи мене безсонням та мігренями. 

Пам'ятаю той день, як зараз.

Це сталося в тупиковому закутку, за занедбаною будівлею старого кінотеатру. Я походжав туди-сюди, виступаючи в ролі приманки, а батько був на протилежному боці вулиці, подалі від мене. Була пізня осінь. Дерева вже стояли голі, ночами підморожувало, але снігу ще не було. Надворі було тихо. Я повільно човгав ногами по підмерзлому асфальту.

З-за рогу в мене за спиною почувся хор чоловічих голосів, регіт і голосний смачний матюк. Я прискорив крок. Хотів перейти дорогу і втекти на сусідню вулицю. Але не встиг.

Гучна компанія швидко наздоганяла мене. Я миттю озирнувся і зрозумів, що попав.

Довготелесий громила в брудно-сірій дутій куртці порівнявся зі мною і попросив прикурити. Я голосно відповів, що не курю і, ще сподіваючись уникнути сутички, пішов у інший бік назустріч до батька, який блукав десь на сусідньому провулку.

Довготелесий у дутику явно виділявся, поводився зухвало, був старший за інших. Інші були помітно молодші за дружбана, постійно «гиготіли» з його безглуздих жартів, намагалися залякати мене різкими рухами.

У спину мені посипалися смішки та знущання. Мені ставили провокаційні питання, стібалися з мого зовнішнього вигляду. Шукали привід, щоб полізти у бійку.

— А чого це ти, ЗОЖнику, нишпориш тут по нашому райончику? Ми тебе тут раніше не бачили, — знову причепився довготелесий, не даючи мені піти вперед.

Я щосили уникав зорового контакту, поводився відсторонено, ніби на мене нападала зграя диких собак. Просто мовчав і йшов, прискорюючи крок.

— А куди це ти так поспішаєш, хлопче? — летіло мені в спину. 

Двоє хлопців у толстовках з каптурами обігнали мене і почали штовхати. Я спробував піти вперед, а сам поліз у кишеню за пістолетом. У вухах шуміло, а серце шалено калатало. Побачивши, що я лізу до кишені, вони просто накинулися на мене і почали бити. Один тримав за руки, щоб я не вирвався, другий місив по обличчю, бив у живіт. Інші підночували й щось кричали. Я нічого не міг вдіяти.

"Тільки б не вбили", — крутилося в голові.

Раптом пролунав постріл. На чиїйсь машині спрацювала сигналізація. Я затамував подих, відморозки теж різко перестали мене бити.

— Ану розійшлися, гопота! — почувся голос батька.

Малолітки заметушилися, кинули мене на тротуар і розбіглися. Батько ще раз стрельнув їм услід, потім підбіг до мене, допоміг підвестися.

— Ти як? Живий?

— Нормально, — буркнув я, витираючи криваву юшку під носом рукавом і без того забрудненої куртки, і ми поїхали додому, поки хтось не викликав поліцію. Хоча в такій глушині це було навряд. У цьому райончику перехожі навіть вдень побоювалися ходити поодинці, не те що вночі.

Весь побитий, зі зламаним носом і в залитій кров'ю куртці я ледве дійшов до ванної. Я давився власною кров'ю, яка стікала горлом, щоб не плювати вдома на підлогу. Бабуся і Поля прокинулися, почувши гомін. Ми прийшли раніше, ніж зазвичай.

Бабуня в нічній сорочці, охаючи й ахаючи, побігла за аптечкою. Я сів на край ванної, спершись однією рукою на умивальник, і спльовував криваві згустки. Поля протирала мені подряпини на обличчі та розсічену брову змоченим у перекисі бинтом.

— Шкода, що тут немає вампіра. Стільки крові даремно витікає, — сказала вона зі щирим жалем.

Я подивився на неї втомлено і, як завжди, подумав про себе: «От дурепа». Але я все одно її люблю. Якою б дивною психопаткою вона не була, сестра дбайливо обробляла мої рани й втішала так, як могла.