10. Поліна

П'ять років нічного полювання зробили мене похмурим і сумним п'ятнадцятирічним підлітком. Я був далекий від життя, яке вели мої однолітки, як і вони були далекі від ідеї безсмертя та вампіризму.

Але моя молодша сестра Поліна росла ще похмурішою і часом лякала навіть мене своїми дивними іграми. Мені дуже пощастило, що вона ділила кімнату в нашому будиночку не зі мною, а з бабунею, якій в основному було все одно на все, що відбувається довкола.

Полі не пощастило найбільше. Не пізнавши тепла материнського кохання, вона росла сама по собі, тихою і дивною дитиною. 

Маленька білява дівчинка з незграбними хвостиками та милим ластовинням здавалася завжди сумною. Відчуженість батька, одержимого своїми ідеями та науковими дослідженнями, швидко віддалили її від нього. Бабуся, як могла, дбала про неї. Я допомагав, наскільки це було можливо для малолітнього хлопчика, який і сам переживав глибоку депресію після втрати матері.

Батько навіть хотів Полю здати в інтернат (його мучила думка, що дочка під час пологів вбила свою матір — кохання всього його життя), але бабуся, навіть у стані затьмареного розуму, не дозволила цього зробити. Батько розкаявся, і залишив дитину, але повністю скинув усю турботу про доньку на мене та бабусю, яка в періоди загострення сама нагадувала безпорадне немовля – лежала годинами і дивилася в стелю.

Дівчинка росла на штучній суміші для немовлят та на штучних емоціях рідних. У нашій сім'ї більше ніхто не вмів по-справжньому радіти, а щастям було лише мріяти про майбутнє безсмертне життя без емоцій, без розчарувань і уподобань, без болю…

Пізніше, коли Поля почала розмовляти, батько знову згадав, що має дочку, і почав вчити її всьому, чим займався сам у лабораторії, бачачи щирий непідробний інтерес малечі. Він багато розповідав їй про свої дослідження, вчив користуватися з приладами.

Коли їй було чотири, вона вже читала татові наукові роботи, як казки. Не розуміла про що там, але читала. Вона розглядала предмети під мікроскопом, із задоволенням спостерігала, як тато проводить досліди на мишах. Тато любив свого юного лаборанта. На щастя для мене, батько перемикався на сестру, і давав мені спокій хоч ненадовго. Поки вони з Полею сиділи в лабораторії, я мав час відпочити від усіх цих розмов про вампірів і неухильне дотримання нашої мети і просто спокійно почитати книгу.

Поліна була холоднокровною і не часто виявляла емоції. Вона не боялася жуків, ящірок, щурів. Любила сидіти у темряві. У п'ять років дівчинка навчилася препарувати жаб та мишей батьківським скальпелем. Її не лякав вигляд крові. Зовсім. А коли в їхній двір хтось підкинув коробку з п'ятьма крихітними кошенятами, вона забрала їх додому. 

Відчуваючи неспокій, я благав її не надумати їх препарувати чи ще чогось. Пожалівся батькові. Той байдуже попросив її про те саме. Поля сказала, що й не збиралася цього робити. Просто роститиме їх у себе в кімнаті. Батько дозволив, але пригрозив, що якщо коти залишатимуть межі її кімнатки і тим більше дістануться лабораторії з піддослідними мишами, то викине їх назад на вулицю. І Поліна зробила все, щоб цього не сталося. А я щосили намагався вдавати, що мені плювати на чудасії сестри.

Вона ростила кошенят, тримаючи на прив'язі, щоб ті не могли втекти. А іноді навіть підвішувала на ремінці, які спорудила сама за принципом дитячих гойдалок, куди садять дитину, щоби ноги звисали вниз і вона не випала. Кошенята не могли вибратися, але згодом звикли до таких гойдалок і навіть перестали пручатися, бо Поля привчила їх до годівлі тільки в такому стані. Вона називала їх своїми дітками, дала кожному ім'я, старанно їх годувала, прибирала за ними.

Вирощені в таких умовах, коти стали товстими, неповороткими з тонкими слабкими лапами і витертою шерстю, що звалялася, в тих місцях, де були ремені від їхніх імпровізованих будиночків.

— Чого ти їх тримаєш на прив'язі? Навіщо підвішуєш? Це не нормально для тварин. Відпусти їх краще, — якось сказав я, побачивши, як коти безпорадно бовтаються підвішеними на ременях у її кімнаті. Намагаючись вибратися, вони тільки гойдалися з боку на бік і нявкали, поки не втомлювалися. Вони навіть навчилися так спати, спираючись на бічні ремінці, які Полька дбайливо обв'язала рушниками.

— Вони катаються на гойдалках. Їм подобається, — впевнено та безапеляційно заявила вона. — Зате ти би бачив, як вони радіють, коли я їх відпускаю. Вони бігають по кімнаті разом зі мною. Вони такі щасливі у ці хвилини. Хіба вони дізналися б, що такі щасливі, якби решту часу теж бігали?

«От чокнута дитина, — думав я. — Це всі ці їхні досліди…»

Мені зовсім не подобалося її захоплення, але правду сказати, було все одно. У мене була своя кімната — зал, і що там робить дивна сестричка у себе — начхати. Аби тільки мене залишили у спокої.