9. Досліди

Батько вів досліди із дорогоцінною вампірською кров'ю, яка в нього залишилася. Її було замало для повноцінних експериментів. Він міг би спробувати ввести кров собі, але результат був надто непередбачуваним, а добути інший зразок було практично неможливо.

Він здогадався додавати цю кров до своєї, зібраної у пробірку. При змішуванні атипові клітини захоплювали нові, у такий спосіб збільшуючи кількість дослідницького матеріалу. Заражену чи «навернену», як її називав батько, кров можна було намагатися вводити потроху дрібним тваринам типу мишей.

Жодна з перших лабораторних мишок не вижила, яку б кількість крові він не вводив. Він пробував знову і знову.

В одному з виводків одна миша таки вижила, хоч і не надовго. Це була найслабша миша, яку кусали заражені побратими, які все одно здихали через добу-дві. Загнана мишка якимось дивом вижила, попри рани, завдані родичами, і прожила приблизно місяць.

За цей час професор дійшов висновку, що, можливо, вся справа саме в укусі. Він почав досліджувати слину миші, що вижила, і помітив у ній нову сполуку. Це було щось на кшталт отрути з нервово-паралітичною дією. Саме ця отрута запускала генну мутацію. Саме вона і могла убити, якщо в кров її потрапляло надто багато або жертва була надто слабка та хвора.

Він почав намагатися вводити заражену слину миші під шкіру іншим мишам, але знову його спіткала невдача.

Тоді він став підселяти здорових мишей до заражених, не годував їх, сподіваючись, що вони рано чи пізно почнуть жерти одне одного. Так і сталося. Навернені миші кусали здорових. Помітивши ранки на шкірі та зрозумівши, що контакт відбувся, професор поспішав відселити покусаних та потенційно навернених мишей. Більшість із них дохли, але одна-дві ставали вампірами.

— Невже отрута втрачала свої властивості при штучному введенні? Цього не може бути, це не має сенсу! — бурмотів він, працюючи у своїй лабораторії майже добу безперервно.

Батько тижнями крутив мозком над цією головоломкою. Тим часом заражені миші та щури починали молодіти і якщо не мали доступу до здорової крові, то їх органи просто усихали й не могли вже забезпечувати організм життєво важливими речовинами. Але навіть із доступом до свіжої крові піддослідні дрібніли та дохли з часом. Навернення виявлялося згубним для них.

Батько перебував у глухому куті, марно намагаючись з нього вибратися.

Випадок з пограбуванням змусив його задуматися про те, що до навернення у вампірів можна й не дожити з таким способом життя, як у них, з усіма цими нічними вилазками. Але він і не думав зупинятись на шляху до мети.

Проте ті кілька тижнів без рейдів були для мене найзвичайнішими за останні роки. Вже звикнувши не спати ночами, я проводив їх за читанням. Я зачитувався Бредбері та Хемінгуеєм, проковтуючи книги одну за одною.

Моя кімната була прохідною. Батько хоч і сидів увесь час у своїй лабораторії, все ж таки іноді поглядав, чим я займаюся, коли виходив на кухню або в туалет.

— Навіщо ти витрачаєш час на плоди чиєїсь уяви? Вони не несуть жодної практичної цінності, сину! — обурено, але стриманим тоном спитав він, побачивши, що я так пізно не сплю.

— Але ж мамі подобалося...

— Їй просто подобалося їх колекціонувати, — відбивав він, підібгавши губу. — Мама зрештою все одно обрала науку і пішла працювати до мого університету. А книжки їй було шкода викинути. От і все. Лягай спати!

Я згідно кивнув і відклав книжку. Батько вимкнув світло.

Йому дуже не подобалося моє захоплення літературою, тому що він вважав це безглуздою тратою часу. Звичайно, він не забороняв мені й не лаяв за книги — він був для цього надто інтелігентним. Але надалі він робив усе, щоб на читання часу в мене не залишалося: завантажував завданнями, вимагав вивчати наукові трактати, робити конспекти.

Після цього я став хитрішим, і читав тільки коли всі засинали, підсвічуючи сторінки ліхтариком під ковдрою. Батько збрехав мені, що мама просто любила колекціонувати книжки. На полях багатьох із них її рукою були зроблені позначки олівцем. Я читав їх і розумів, що наші думки та враження часто збігалися. Мені дуже її не вистачало.

Одного чудового вечора, коли я вкотре збирався «спати» з черговою книжкою, батько гукнув мене.

— Збирайся. Сьогодні виходимо.

Я був приголомшений. Мій спокій зруйнувався в одну мить.

— Але тату, я не хочу, як того разу...

— Такого більше не повториться. Страх — головна людська слабкість. Як добре буде позбутися її назавжди. На щастя, на страх хворі всі люди без винятку. І в мене тепер теж є знаряддя страху. — Він дістав з кишені пістолет Макарова. Моє дихання сперло від хвилювання.

— Він справжній?

— Так, — ствердно кивнув він, задоволено усміхаючись.

— Але ж ти не вмієш стріляти! Це зброя… — намагався я достукатися до його розуму. Але батько був холодний, спокійний і впевнений, як ніколи.

— Якщо доведеться, я навчуся. Ніхто не наважиться більше нападати на нас. Ми майбутні вампіри. Час відчувати себе належним чином. Чи ти не гідний?

— Я гідний… — пробурмотів я онімілими від страху губами.