7. Важлива лише мета

Дізнавшись про реальне існування вампірів, батько перестав писати свої статті про це в інтернеті та втратив бажання щось комусь доводити. Він зрозумів, що це ще й небезпечно. 

Та людина, яка за величезну суму відкрила йому завісу таємниці, цілком чітко натякнула йому про це. А після прохання батька навернути його, назвала непіднімну суму. Ніякі вмовляння на нього, звичайно, не діяли, і незабаром він зовсім зник з поля зору. Повірте, маючи секрет вічної молодості, ви стали б такою ж егоїстичною сволотою, ну або, як мінімум, хотіли б на цьому сильно збагатитися.

Ми знову і знову студіювали скріни сторінок форуму, які встиг зробити батько, і зрозуміли, що так чи інакше вампіри виходять на полювання. Особливо досвідчені — ті, що давно стали вампірами. Кров потрібна була все частіше, нападати на людей вони вже не боялися. А це означає, що якщо стати жертвою вампіра, то навернутися можна було безкоштовно. Але це майже неможливо.

Перша проблема — знайти вампіра, який захотів би поживитись кров'ю. Друга проблема полягала в тому, що навернення могло й не відбутися. І можна було просто померти від кровотечі. Вирішенням першої проблеми стали рейди. Ми з батьком блукали нічними вулицями міста, найтемнішими закутками неблагополучних районів. Їздили у села, на околиці міст. Ми ретельно стежили за кримінальною хронікою. Вишукували випадки дивних нападів на самотніх перехожих. Якщо простежувався ланцюжок із таких нападів, ми поспішали туди. Значить, там полює вампір, намагаючись втамувати свою спрагу ще на кілька місяців. Було зрозуміло, що крові однієї жертви часто не вистачало, щоб напитися і піти в підпілля на якийсь час, поки галас уляжеться. Потім можна було знову повертатися на полювання до улюблених місць або шукати нові.

Проштудіювавши всі околиці в межах рідного міста, ми зрозуміли, що треба рухатись далі. З Поліною та бабусею це було б вкрай складно. Поля була ще надто мала, а бабуся — психічно нестабільна. Мені було тоді дванадцять, і я був прив'язаний до школи. Хоч і ходив до неї неохоче.

Я вчився добре, але багато прогулював. Банально просипав. Після нічного полювання було не до уроків. Батько був у курсі і, зрозуміло, мене не сварив.

— Ми повинні дотримуватися нашої мети. Тільки це важливо, синку! — твердив він раз-по-раз. Батько писав записки до школи, ігнорував вчителів, поки справа не дійшла до педради, на якій адміністрація порушувала питання про мою подальшу долю.

Йшлося вже не просто про мої прогули та потурання батька, а й про можливе позбавлення його батьківських прав. Батько остаточно психанув та забрав документи зі школи, сказавши, що родина переїжджає до іншого міста. Далі піднімати бучу, звісно ніхто не став. Але нікуди ми, звісно, не переїхали. Про Максима Стерна та його чокнутого татуся незабаром усі забули. Соціальна служба за сигналом директора школи мала відреагувати, але не дуже рвалася до активних дій. Інспектор приходив кілька разів до нас додому, і, постоявши біля зачинених дверей, швидко йшов, залишаючи повідомлення з вимогою батькові з'явитися до органів опіки.

Пам'ятаю, як батько демонстративно рвав ті папірці, хмурячи брови і насміхаючись над безпорадністю системи опіки та освіти.

Я спершу трохи переживав, що батька кудись заберуть, бабусю запроторять у дурдом, а нас із Полею відправлять до дитбудинку. Але більше інспектор не з'являвся.

Починаючи з шостого класу, я навчався вдома. Пізніше, коил все вляглося, батько добився мого переводу на домашнє навчання.

Він давав мені список літератури, яку треба було прочитати, завдання, які потрібно було виконати, а потім влаштовував мені іспити, серйозніші за шкільні. У дванадцять років я знав більше за будь-якого старшокласника. Тато не забивав мені голову непотрібною, на його погляд, нісенітницею на кшталт історії, літератури, мистецтв, філософії та інших гуманітарних наук. Історію я вивчив швидко, без особливої старанності.

У вивченні мов він наголошував лише на граматику. А я все одно потай любив щось почитати. Це я успадкував від матері. 

Під час навчання в педінституті мама підробляла простим лаборантом у науковому університеті, де й познайомилася з блискучим мікробіологом Владленом Стерном, який був майже вдвічі старший за неї. Вони шалено покохали один одного. Так шалено, що вирішили одружитися через місяць знайомства.

Бабуня часто з гордістю розповідала, як її Ліліаночка була найкращою у школі, а потім в університеті, де навчалася на психолога. Але вона завжди мовчала про те, як улюблена дочка кинула навчання перед самим захистом диплома і на четвертому курсі вийшла заміж за батька. А ще за півроку в них з'явився я. 

Батько стрімко робив кар'єру, а мама весь час присвятила мені. Це були мої найщасливіші роки. 

Досі пам'ятаю, як вона читала мені перед сном «Маленького принца». То була її улюблена книга. Вона гладила моє волосся і читала ... Точніше, розповідала. Вона знала майже весь твір напам'ять, і тримала книгу в руках лише заради того, щоб я міг розглядати картинки.

Мама за життя зібрала гарну бібліотеку вдома. Вона не любила електронні книги, тільки паперові. І найбільше любила зарубіжну літературу ХХ століття. Я був ще малий, щоб оцінити класичні шедеври світової літератури, тому почав із Агати Крісті. 

Коли мама померла, я ще довго тримав у руках книги, яких вона торкалася не так давно. Мені здавалося, що торкаючись сторінок, я відчуваю легкий дотик її тонких довгих пальців до своєї шкіри. Потім я почав жадібно читати їх. Проковтуючи одну за одною. 

Я дивом вмовив батька не продавати мамину бібліотеку. Він невдоволено бурчав, що книжки займають дуже багато місця, а для справді «корисної» літератури (якою він вважав збірки наукових статей та дослідження) не вистачає шаф у нашому новому будинку. Хата й справді була в глушині і набагато менша за квартиру в столиці, але я все-таки переконав батька, прибравши численні томи до себе під ліжко. Він погодився. Заборонив лише брати книжки із собою на рейди.