4. Дослідження

Коли мама померла, життя для батька стало болісним очікуванням смерті. Так було доти він не захопився новою ідеєю. Він займався дослідженнями в галузі медицини та багато писав про рідкісні захворювання. Одного разу йому попався цікавий трактат про порфірію «Сучасні вампіри: введення в структурну вампірологію». Він знайшов у цій доповіді якісь нестикування та розпочав своє дослідження. У результаті він зацікавився темою мутацій та вампіризму. Він хотів довести, що вампіри можуть реально існувати, і це зовсім не хвороба, а особливий тип мутації.

Так-так! Біолог з ім'ям, Владлен Альбертович Стерн, доктор наук, професор, який мав величезний вплив та авторитет у наукових колах, навсправжки повірив у існування вампірів.

Тато весь час стирчав у себе в кабінеті та проводив досліди, а далі – більше. Він почав публікувати статті, навіть створив свій блог, де відкрито заявив про свою впевненість в існуванні вампірів і навіть стверджував, що знайде незаперечні докази іншого життя. Йому писали гидоту колеги, називали чокнутим, пришелепкуватим, навіть психом і невротиком. Може, частково так і було після смерті мами. Але йому було все байдуже. У нього з'явилася нова ціль жити.

Якось йому написав один із читачів його блогу. І це був не обурений колега-скептик, а реальний читач. Він не представився, але написав, що батько багато в чому має рацію і в одному із сіл неподалік міста, де ми жили, орудує справжній вампір. У цьому листі було щось, що змусило доктора наук повірити йому. Він сам не розумів, що, але щось його зачепило, потягло туди. Професор вирішив, що настав час вирушити на полювання. Це був наш перший рейд, куди потягнув мене з собою батько.

…І ось він, професор, і донедавна вельмишановна і відома в науковому світі людина, сидить у кущах з приладом нічного бачення, тоді як його малолітній тремтячий від жаху і нерозуміння син ходить один по глухих вулицях як приманка…

...Так я ходив туди-сюди, я втомився і змерз. Мені хотілося додому. Я пішов туди, де він влаштував засідку. Він невдоволено бурчав, що зриваю його науковий експеримент. Я вже був готовий повернутися назад на путівець, аби не слухати його закиди, як раптом вдалині почувся жіночий вереск. Ми побігли на крик. Це було зовсім недалеко на сусідній вулиці. Коли ми підбігли, то побачили закривавлену повненьку жінку середніх років. Вона відчайдушно верещала, її оточили люди – сусіди, що вибігли на крик. Батько швидко кинувся крізь натовп селян, що зібралися навколо жертви, голосно заявивши, що він лікар, і почав надавати першу допомогу. У постраждалої була величезна рана на ключиці, всю сукню та фартух залило кров'ю.

— Це якийсь монстр був! Він туди побіг, — задихаючись, клекотливим голосом говорила вона. — Величезний! Він напав на мене, вчепився за шию, я ледве вирвалася. 

Вона була шокована та показувала пальцем у бік сусідського городу. Викликали швидку та поліцію.

Жінку завели додому, вона почала втрачати свідомість. Я злякано тупцював у коридорі її будинку і дивився, як батько обробляє їй рану. Він набрав трохи крові в пару пробірок, а коли приїхала швидка і її забрали, ми швидко пішли геть і поїхали додому.

Я ліг спати, був уже майже ранок, але я так і не заснув. Чув, як тато порався в лабораторії, щось бурмотів, комусь дзвонив. Потім він поїхав, а коли повернувся, не сказавши жодного слова, знову зачинився в кабінеті.

Через кілька годин він вийшов. Ми накривали на стіл. Поліна їла пюре, я збирався їсти суп, який зварила бабуся. У неї був період ремісії, і вона поводилася, як і раніше, тільки була похмурою і мовчазною. І не грала на фортепіано.

Батько сів за стіл і сказав, що зараз розповість щось приголомшливе. Його очі блищали. Я вперше бачив його таким щасливим після смерті мами. Він тремтячим від хвилювання голосом сказав нам, що зробив грандіозне відкриття, яке переверне весь науковий світ.

Виявляється, вранці він їздив в лікарню до тієї жінки, свідками нападу на яку ми стали минулої ночі. Якимось чином він здобув її свіжу кров. Вона була жива, але у тяжкому стані. Коли він порівняв зразки її крові, він виявив нетипові клітини. Повторний свіжий аналіз крові, взятий ним уже у лікарні, показав ті самі результати. Цих дивних клітин побільшало. Вони захоплювали клітини, що відмирали, і змінювали їхній склад, роблячи їх знову живими, запускаючи процеси регенерації. Я мало що зрозумів із його слів. Поліна тим паче. Зрозумів лише те, що тато відкрив якусь «вічномолоду клітину», яка не старіла та омолоджувала інші клітини.

Він перебував в ейфорії кілька днів, багато говорив, часто комусь дзвонив і довго сидів за комп'ютером. За тиждень він опублікував своє дослідження. Стаття доктора Стерна справді стала переворотом, але не для наукового світу, а для його сім'ї. Йому не повірили, його висміяли в наукових колах, виставили мало не божевільним.

Він вів запеклі суперечки, навіть знімався у якійсь передачі на місцевому телебаченні, але ситуація лише погіршувалася. Єдиний його доказ — та жінка, у якої виявилися ті самі "нетипові" клітини, кудись зникла.

Після нападу вона швидко пішла на поправку, охоче спілкувалася з професором, який навідувався до неї, який був так поштивий з нею, що навіть оплатив частину медикаментів, а через два тижні спішно виписалася з лікарні та поїхала. Але вдома вона так і не з'явилась, у селі її не бачили, у лікарні також. Вона ніби випарувалася, зникла, наче її й не було.

Її рідня дізналася про галас із дослідженням тата. Вони почали звинувачувати його в тому, що він проводив над нею досліди, а потім і зовсім зжив її зі світу і, скориставшись своїми зв'язками, зробив так, щоб жінка «зникла». Звісно, це було не так, але батька допитували у поліції.

У підсумку все скінчилося тим, що професора Стерна було звільнено з наукового інституту, у наукових колах його назвали «чокнутим професором», він втратив свої звання, втратив репутацію, але не здався.