3. Чокнутий професор

До світанку ще кілька годин. У небі вже видніється легка червона заграва. Зірки вже не такі яскраві. Бродити селом уже немає сил, хочеться спати. Від дрімоти рятує тільки передсвітанкова прохолода. Сильніше кутаюсь у куртку. Здається, ось-ось з рота піде пара, але ще не так холодно. На траві вже проступає роса. Десь заспівав півень. Потім ще раз. І ще раз.

«Ну от, вже навіть уся нечисть вирушила спати! А ми все бродимо», - подумав я, посміхнувшись.

Разів десять обійшовши все в окрузі, я зрозумів, що полювання не вдалося. Нам знову не пощастило.

Настав час повертатися до машини. Батько поки не пише, але світанок вже близько, скоро напише своє звичайне «уходимо», і ми поїдемо додому відсипатися. А ось і смс: «Уходимо».

Ну нарешті! Поспішним кроком повертаюся до машини. У вікні бачу схвильоване обличчя Польки.

– Ну що? – нетерпляче вигукнула вона з вікна машини, побачивши мене здалеку.

Я заперечливо хитаю головою. Вона розчаровано закриває вікно та ображено дує губки, не приховуючи досади. Бабуня прокинулася від її вигуку і щось забурчала, ворушачи почергово занімілими колінами.

А от і батько наздоганяє мене. На його обличчі прикрість, хоч він і не подає знаку. Просто мовчки сідає на водійське сидіння і заводиться.

Сідаю вперед, пристібаюсь. У животі бурчить від голоду. Усі свої запаси печива я знищив майже одразу. Поки їхали додому, Поля з бабунею задрімали. А мені не спалося. 

Ніч втекла на захід, мабуть, прихопивши із собою мою дрімоту. Небо, залите рожевою загравою на сході, посвітліло. День обіцяв бути спекотним та ясним. Як тоді, коли ми з батьком уперше вирушили на наше полювання. Я поринув у спогади про цей перший рейд…

…Мені було лише 10 років тоді.

Минув рівно рік від дня смерті мами, а Поліна святкувала свій перший день народження. Власне це і святом було складно назвати. Більше було схоже на поминки матері, аніж на дитяче свято. Після смерті мами ми взагалі нічого не святкували, і життя стало тягарем.

Я застряг у нерозумінні, що відбувається з моєю сім'єю. І в повному невіданні, що буде далі.

Бабуся жила одним днем. Трагедія залишила сильний відбиток на її психіці. Проявився рідкісний психічний розлад. Коротше, вона збожеволіла, втративши любу дочку. Часом несла якусь маячню, впадала в дитинство або просто дивилася в одну точку годинами. Але потім вона знову ставала нормальною, як і раніше.

Бабуся давно була на пенсії. Інтелігентка старого гарту вже не потрібна була в консерваторії, де вона все життя пропрацювала викладачем сольфеджіо. Якийсь час вона ще підробляла приватними уроками гри на фортепіано та скрипці. Але це тривало недовго. Музична освіта давно вийшла з моди, а характер у бабусі бажав кращого, тому учні швидко перевелися. Особливо після її психічного зриву. Вона так і не оговталася після смерті своєї коханої Ліліани. А фортепіано вдома більше жодного разу не заграло з того часу.

Тоді ми ще жили в нашій колишній великій квартирі на десятому поверсі, і наші вікна виходили прямо на центральну площу міста, де завжди вирувало життя, і на високу будівлю наукового інституту, де працював тато. 

Коли мама померла, наше житло із затишних світлих апартаментів поступово перетворилося на похмурий захаращений притулок трьох вбитих горем людей і одного немовляти, що постійно плаче. Стіни годинами пронизувало несамовите виття крихітної Польки, яка ніби знала, що ніколи не відчує тепло маминих рук. Бабуся, мовчки дивлячись у фотографії на стіні, годинами гойдала її, але це не дуже допомагало. Дитина замовкала, тільки коли повністю виснажувалась та виснажувала всіх нас. Я замикався у своїй кімнаті, накривав голову подушкою, щоб не чути крику маленької сестри, і плакав сам. Так минуло кілька місяців.

Поля росла в атмосфері холодності та відчуженості. Того дня – у перший день її народження та день смерті матері – ми просто попили чаю, подивилися пару старих відео з мамою, зняті, коли ми ще були щасливою нормальною родиною.

Бабуня поклала Польку спати, а мені батько велів збиратися на полювання. Я гадки не мав, що це означає, і як туди збиратися, але мені було цікаво. Взяв із собою іграшкову рушницю і шоколадну цукерку, що непомітно припас з вазончика ще вдень.

Тато потягнув мене до якогось села пізно ввечері. Ми довго бродили по околицях у повній тиші. Батько мовчав, а я боявся вимовити й слова. Нічого не розумів, але нічого й не питав у нього.

Потім він ховався в кущах, а мені велів ходити вздовж дороги. Мені було страшно. Зовсім не такого полювання я чекав. Навіть усвідомлення того, що тато поряд, не допомагало. Вдалині гавкали й підвивали собаки… Тоді я вперше відчув себе жертвою.

******************************
Вітаю, мої хороші! Як вам зав'язочка? Вже здогадалися, на кого полюють Макс та його батько? Якщо так, то у вас є можливість виграти промокод на мою платну книгу "Обрана води й пустелі". Перші троє читачів, що напишуть вірну відповідь у коментарі під цією книгою отримають подаруночки) Поспішайте! І приємного вам читання! Попереду незліченна кількість загадок...