2. Спогади

Одна з таких жалісливих бабусь — баба Ніна  — розповіла татові (який нібито перебував у сумнівах, чи варто йому тут купувати будинок) про нещодавні дивні події, смакуючи всі подробиці. Ще б пак! Знайшовся вдячний слухач, котрий ще й грошей готовий заплатити за ПРАВДУ.

Виявляється, у селі ворогують дві місцеві відьми (звісно, відьми ці — звичайні сварливі баби, які не поділили мужика), а ще (!) водиться «вурдалака», який краде худобу, висмоктує з туш усю кров, так що залишаються від животини одні роги, шкіра з кістками та копита. Останки тварини місцеві діти знайшли у ярку.

Я думаю, що все це, звичайно, маячня. Явно хтось із місцевих краде у сусідів худобу. Але те, що розповіла вона після, змусило батька задуматися і залишитися тут на пару днів, а може, й тижнів.

Ми оселилися у дешевому мотелі найближчого містечка. Зупинятись у селі не ризикнули — аж надто багато уваги привернули б. А нам вона не потрібна. У селах рідко щось відбувається, а якщо з'являються нові сусіди — так ця новина розноситься по окрузі зі швидкістю, якій позаздрить кульова блискавка. Нам потрібно дотримуватися інкогніто.

Так от, місцева баба Ніна, перейшовши на півшепіт, розповіла, що те саме чудовисько, що вбиває худобу, нападає і на самотніх людей, які ходять по дорозі глибокої ночі.

Кілька місяців тому воно напало на діда Івана.

— Може, це був вовк чи собака дикий? — резонно поцікавився я у бабусі. — Ваше село, ба, на околиці. Далі тільки степ та ліси.

— Ні, синку! — хитро примружившись, заперечувала баба Ніна, помахавши скарлюченим вказівним пальцем у мене перед обличчям. — На собаку чудовисько не було схоже. А вовків у нас тут близько не було. Та й для вовка воно було надто великим і кровожерливим.

За словами баби Ніни, чудовисько було скручене, людиноподібне, низького зросту з гострими кігтями та зубами. Так його описував односельцям той чоловік — перша жертва «вурдалаки». Вискочило воно на напівтверезого діда з ярка, повалило на дорогу, що було не дивно (чоловік ледь стояв на ногах) і вчепилося зубами йому в бік. Потім втекло.

Дід Іван тут же протверезів і, попри артрит, бігцем дістався додому в дикому переляку і з пораненим боком. Дружина йому повірила, адже чоловік і в правду був сильно поранений і, попри перегар, виглядав дуже тверезо. Через кілька днів рана загноїлася.

Місцевий фельдшер лікувала його, лікувала, але марно. Дружина варила відвари з цілющих трав та примочки робила, але дідові ставало тільки гірше. Невдовзі повезла його дружина до лікарні, з якої він уже не вернувся. Помер від гангрени. Але це був не єдиний випадок, за словами бабусі. Вона смакувала подробиці недавніх подій і, поставивши руки в боки, продовжила свою розповідь.

Виявляється, ще один схожий напад стався зовсім недавно. Буквально днями.

На цей раз «вурдалака» напав на молоду дівчину. Хлопець (її коханий) довів дівча до провулка, де вони попрощалися. Він пішов додому. Дівчина вже підходила до будинку, коли раптово на неї звідкись з-за дерев вискочив монстр і вп'явся їй прямо в шию. Дівчина закричала що було сили. У хаті одразу ж спалахнули вікна, почали вибігати її рідні та сусіди. Вовкулака кудись зник у городах. Його шукали із ліхтарями мужики, але не знайшли. Наташку (так звали ту дівчину) відправили на швидкій до міста, бо з шиї хлюпала кров. До лікарні її не довезли, вона померла від кровотечі. Звір пошкодив артерію.

Місцевий дільничний все списав на дикого собаку, який нібито бродить околицями вночі.

Після двох таких загадкових смертей по селу почали множитись чутки, люди стали замикати худобу краще, і хвіртки на ніч не забували добре закривати. Дітям було наказано повертатися додому засвітло.

І ось, дізнавшись про всі ці подробиці, ми прибули на наш перший рейд по селу Крайнє. 

Поки Полька з бабунею сидять у машині, батько попрямував блукати вздовж городів, де був скоєний напад на діда, а я блукаю вулицями темного, Богом забутого села, сподіваючись, що на мене нападе цей кровопивця, що навіяв жах на ціле село.