Сьогодні знову на рейд.
Нічні рейди вже стали звичкою, але досі складно призвичаїтися, що на цьому полюванні ти шукаєш не здобич, а сам намагаєшся нею стати.
— Макс, вирубай радіо, бісить рипіння. Незабаром будемо на місці. Зайвий шум нам не потрібен, — просить батько, не відволікаючись від дороги.
Я вирубаю стареньку магнітолу. Радіосигнал тут майже не ловить. Уривки музики та слів радіоведучих, перемежовані з шипінням відсутнього сигналу, справді починають дратувати.
Позашляховик погойдується на вибоїстій дорозі, підстрибуючи на каменях і купинах, що трапляються дедалі частіше.
Бабуня задрімала на задньому сидінні, а Поля, вмостивши голову на її колінах, просто лежала і вдивлялася в темряву зоряного неба з вікна.
Монотонне шарудіння шин, потріскування гілочок і каменів, що б'ються об метал кузова автомобіля, у сутінках викликають сонливість. Але тільки не в Полі. Вона надто натхненна від майбутньої пригоди.
Це перша вилазка моєї шестирічної сестри.
Мені б її захоплення. Дурепа!
Їй належить лише сидіти в закритому джипі зі сплячою бабусею, і не більше. Але дівчисько раде й цьому. Аби не надумала виходити з машини.
Прогулянки нічним селищем — не найкраще заняття для маленької дівчинки. Навіть такою розвиненої та обізнаної, як Поля. Відверто кажучи, навіть для п'ятнадцятирічного підлітка, як я, подібні нічні рейди теж не найвдаліша ідея. Але мене мало турбує небезпека.
З «Макаровим» у кишені відчуваєш певну впевненість, спокій, ніби тобі весь світ повинен підкорятися. Приємне відчуття. Дякую, тату, за подарунок.
Вже давно опівночі. Навіть попри те, що ми виспалися напередодні, в машині хилить у сон. Намагаюся відволіктися, відкривши книгу в телефоні. «Заводний апельсин» Берджесса — те, що треба. Не дасть заснути. Погляд Поліни, що визирає з-за спини на задньому сидінні, бісить. Відвертаюся до вікна, навмисне закриваючи плечем екран старенького телефону, розбитого в одній з наших пригод.
Читання завжди мене захоплювало, позбавляло сну довгими ночами до самого світанку.
Батько за кермом. Як завжди мовчазний, спокійний та зосереджений. Його думки зараз не тут, а десь далеко звідси — у диких чагарниках бур'яну, на околицях села Крайнього, куди ми прямуємо. Він вірить, що цього разу нам точно пощастить, і ми знайдемо ЇХ. Але це навряд. За наявними даними об'єкти нашого полювання віддають перевагу самотності. Я теж. У цьому ми схожі.
Ще хвилин сорок по кривій дорозі, і вдалині замиготіли рідкі вогники ліхтарів. Їх всього пара на все село. Уже видно обриси дахів будинків, дерева, паркани... Яка ж тут глухомань! Рідкісна глушина. Не пощастило ж комусь тут народитись і жити… Але це саме те, що нам потрібно.
Батько знайшов вдале місце, де можна залишити машину.
Глушимо мотор, вимикаємо світло, мовчки виходимо.
Поля проводжає нас сумним поглядом. Заздрить.
Бабуня прокинулася, коли ми приїхали, і просто тихо сиділа поряд з онукою. Вони сьогодні залишаться у машині.
— Даремно ми взагалі погодилися їх взяти із собою, — скептично зазначив я, коли ми відійшли від позашляховика. Батько промовчав.
Пару хвилин йдемо пішки по дорозі — і на роздоріжжі розходимося.
— Максе, я піду у бік городів, а ти прогуляйся сільськими вуличками. Далеко не відходь. Пам'ятаєш наш екстрений свист? — спитав він, як завжди, заорюючи плащ і намацуючи рукою свою зброю крізь кишеню. Пістолет на місці — можна братися за справу.
Я мовчки кивнув головою.
Ми розійшлися в різні боки. Зі спорядження — тільки ліхтарик, пістолет напоготові в кишені (захист від усяких неадекватів, адже деякі люди страшніші за будь-яких чудовиськ!) і печиво в рюкзаку на перекус.
У селах уночі завжди непроглядна темрява. Зовсім не так, як у місті. Навіть коли в невеликих містах вимикають вуличне освітлення глибокої ночі заради економії, все одно то там, то там знайдеться якийсь вогник. То віконце в багатоповерхівці горить, то вивіска якогось магазинчика, то фари машин, що проїжджають десь поруч, осяють все навколо. У селі після опівночі непроглядна темрява. Натомість зірки здаються особливо яскравими.
Розглядати зоряне небо — найприємніше під час рейдів. Бродити порожніми вулицями — не найвеселіше заняття взагалі-то. Особливо коли ти полюєш на того, хто не хоче бути побаченим. Може, цього разу пощастить і він нападе? Батько буде щасливим, і ми всі виконаємо нашу мету. Ту саму, якій я присвятив третину свого недовгого життя! А Полінка — так і зовсім цим живе майже від народження і житиме. Останні п'ять років ми живемо тільки заради цієї мети.
Батько покладає великі надії на ці села. Саме тут було багато згадок про усякі чупакабри, дивні вбивства домашньої худоби та навіть кількох людей. Вчора вдень він був тут. Приїжджав на розвідку. Потрібно було вибрати найкраще місце для полювання, огледітися.
Він встиг поспілкуватись із місцевими жителями. Під виглядом простого сім'янина із шестирічною донькою та сином-підлітком він розпитував про продаж будинків в окрузі. Простий прийом — завжди працює. На лаві біля якогось будинку обов'язково знайдеться місцевий гуляка, який за пляшку розповість усі місцеві пересуди та плітки. Звісно, п'яні марення треба ділити надвоє, але якщо слух підтвердить ще і якась бабуся-божа кульбабка, що пасе гусей десь в околиці, то це вже можна брати в роботу.
#3051 в Фентезі
#759 в Міське фентезі
#6377 в Любовні романи
#1457 в Любовне фентезі
Відредаговано: 30.10.2023