Розділ 2. Місто "О"

Степан спав, як немовля в утробі. Йому снився тривожний сон. Він бачив колону з чистого золота посеред чорної кімнати.

— Чия колона? — сором’язливо запитує він, озираючись по сторонам.

Відлуння тричі огризається різкими голосами: «Чия колона? Твоя колона... Твій скарб…» і розчиняється в безмовній тиші. Власника нема.

— Нічийна? Отже, моя! — тріумфує Степан Еммануїлович і обіймає скарб у припадку райської насолоди. Він цілує її, як першу наречену, гладить по блискучій спині, пробує підхопити на руки, утягнути або відкусити шматок її безцінної плоті, проте не може. Колона не підйомна, як Гімалаї.

Неждано роздається скрип іржавих завіс і над увінчаною щастям головою відчиняється овальний люк. З нього моторошно визирає блідий матрос у рваній полосатій майці.

— Кидай її до біса! — кричить моряк з палуби. — Корабель тоне!

Степан усвідомлює, що він у трюмі дряхлого вітрильника, який зазнає краху посеред бурхливого океану. Його охоплює розчарування неземного масштабу. Здавалося, ось воно щастя, у твоїх руках, а не донести! Спритною козулею Птіцин вискакує з солоного трюму й осліпляється небесним світлом.

Косий промінь, просочившись крізь вікно орендованої квартири, нагрів йому ліве око. Степан рішуче викинув ноги з матраца та прийняв вертикальне положення. Погода на вулиці перемінилася. Вчорашні хмари здуло за межі горизонту в невідомому напрямку. Небо було чисте, як совість незачатої людини.

Раптом двері здригнулися від титанічного стуку.

— Птіцин, Степан Еммануїлович! — роздався настирливий жіночий голос. — Де гроші? За лютий!

Квартирант припав до несучої стіни, наче іудей до стіни плачу, та закляк у стройовій позі. Це скулила Ніна Федорівна. Горда літня жінка, яка тримала три квартири в будинку та здавала їх неблагонадійним квартирантам, одним з яких був безпосередньо він. Степан не любив хазяйку.

Ніна Федорівна притулила чутливе вухо до дверей, намагаючись вловити найтонші звуки в орендованому помешканні. Отриманий результат опечалив її. Примруживши оливкове око, дама філігранно всунула його в щілину замка, видивляючись боржника через крихітний отвір. Вранішня ясність високих помислів та далекоглядні плани квартиранта, який до слова був повний банкрот, не давали йому достатніх підстав викривати факт власної присутності в жилплощі. Від несучої стіни він не відходив, як смиренний гвардієць від Букінгемського палацу.

— І тут нікого! Шахраї! — гучно обурилася тітка Ніна й затупотіла до наступного неплатника.

Не гаючи часу, Степан замотав трофейний годинник у вчорашній випуск популярної газети та, затиснувши під теплою рукою,  направився на провулок Шулера.

Ранкове місто жило буденним життям. Заспані двірники дряпали колючими мітлами запилені вулиці. Літні жінки з натхненням пололи молоді клумби. Голуби стадами спускалися вниз та зграєю втікали в небо, бачачи бездомних собак, які бігли на них й хотіли зловити міську птицю.

На лавках подекуди спали одинокі джентльмени. Їх міцний сон не міг порушитись із приходом ранку. Всіх подібних жителів міста «О» можна завжди описати однаково просто. Навіть малолітнє дитинча зможе запросто відрізнити їх від решти мешканців.

На печерних головах вони носять ефектні бороди, які буяють тропічною пишнотою та збриваються лише на принципові свята. Волосся нерідко має вигляд вичавленої ганчірки й стирчить у різні боки без граційності симетрії. Вбрання в чоловіків здебільшого не витончені, злегка потерті, місцями брудні, одягнені не за розміром, фасоном і сезоном. Обличчя джентльменів випромінюють захмарний пік байдужості до навколишнього світу. Вдивившись у їх закривавлені очі, стає очевидним, що їх зовсім не цікавлять високі ідеї культури та суспільної моралі. Все, до чого здіймається їх самосвідомість, є не що інше, як задоволення двох нижчих тваринних інстинктів - їсти і спати. При цьому їсти, в їхньому однозначному, непорочному розумінні, означає насамперед закушувати. Вони, як лісові проліски, прокидаються від затяжного сну та вилазять із найнесподіваніших місць. А потрапивши під палюче сонце, розстібають фуфайки та гріються на поодиноких лавках, міських тротуарах, наче клопи-солдатики, розставивши лапки в боки, щоб втягнути побільше тепла від небесного світила.

— Не життя, а блаженство, — пролепетав Птіцин, вгледівши джентльмена, який пробудився на лавці від земного сну. — Якби я мав два мільйони, йому би я не довірив жодного. В ньому немає висоти думки!

На вузькому, як сідло, тротуарі Степана мало не розтоптав взвод працівників комунального господарства. Щоб не зіткнутися в лобову з маршируючими, Птіцину довелося впасти на проїжджу частину.

Сапожнюк командував малим взводом комунальників. Наймолодшому з них — Кузьмичу — позавчора відгуляли п’ятдесят два роки.

— Бажаю здоров’я, орли! — браво вітав їх щоранку Сапожнюк. — Як тиск? Аритмія? Коліна не ломить? Взвод рівняйсь! Рівняння на адміністрацію!

Сапожнюк обожнював військову муштру. Він віддав їй двадцять п’ять кращих років життя. Після революції доля сильно помотала прапорщика та закинула в комунальну службу. Він слізно сумував за блискучими чобітьми, безпричинними підйомами серед ночі по фальшивій тривозі, вічній посуді з дзвінкого алюмінію та вечірнім співам на величезному плацу. Сумував за зверхністю тупого керівництва, за хмільними порушеннями статутної дисципліни, нудьгував за дальніми відрядженнями, самоволками та казарменими буднями.