Глава 8. Шикарні птахи. Бернар та Матильда

- Навіщо ти покликав мене сюди?

- Ноги не промочила?

- Яка різниця? До чого тут мої ноги? Чого мовчиш?

- Холодно. Не хочу, щоб ти застудилася.

- Тим паче... Навіщо ми прийшли сюди?

- Не знаю. Може бути, для того, щоб порозумітися. Або подивитись один на одного. Або щось сказати. Не знаю. Ти замерзла?

- Ми прийшли сюди, щоби це з'ясувати?

- Послухай…

- Я слухаю.

- Напевно, не все можна сказати словами.

- Скажи не словами. Скажи якось інакше. Навіщо все це? Ти ж розумієш, що в мене складається враження… Що ти хочеш мені сказати щось дуже важливе… Ось в одному рядку вийшло «що» тричі. Некрасиво якось.

- У якому рядку?

- Неважливо. У мене створюється враження… Ти, звичайно, скажеш, що не відповідаєш за враження, яке у мене створюється. Ти так скажеш?

- Ні. Я відповідаю. І за враження також. Тому що воно створюється у тебе.

- Ти смієшся?

- Ні.

- Тобі мене шкода?

- Ні.

- Ти мене ненавидиш?

- Ні.

- То що?

- Дуже захотів тебе побачити. От і все.

- Ми що, більше не побачимось?

- Побачимося.

- Ніколи?

- Треба постаратися, щоби ніколи. Але побачимось.

- «Навіщо ж із нею, як із жебрачкою?..»

- Що?

- Я не пам'ятаю автора. Але ж це цитата. Вірш. Сенс такий: якщо любов приходить пізно, на заході сонця, навіщо ж з нею чинити як з жебрачкою…

- З любов'ю?

- Так.

- Не називай це так.

- Чому? Це так і є. Кидаєш монетку і хочеш позбутися якомога швидше. Щоб не дивитись, яка вона нещасна. Щоб потім не стояла перед очима у своїх лахміттях.

- Так, щось у цьому є.

- Щось у цьому є. Всього лише світ узяв і похитнувся. Не звалився, ні. Просто похитнувся.

- Ти не змерзла?

- Запитай ще разок.

- Добре, більше не спитаю.

- Змерзла. І ноги промочила, доки добиралася сюди, до цієї глушини.

- Яка ж це нісенітниця? Це навіть не ліс. Просто посадки. Он навіть дорога видно.

- Бачиш, як все безглуздо і поверхово. Навіть не ліс.

- А що ти без шапки?

- Зачіску берегла. Накинь мені капюшон. Все одно від укладання нічого не лишилося. А втім, я сама одягну. Не допомагай. Я впораюсь. Раз уже нічого не лишилося.

- Нічого не минає безслідно. Залишилось.

- Так? Що? Ці голі гілки навіть не лісу, а якихось посадок уздовж дороги? Ця сумна вогкість і сірість? Ці тужливі бурульки, які тануть прямо на очах?

- Спогади, мабуть. Ти питала, навіщо я зателефонував і привіз тебе сюди? Думаю, саме для цього: зафіксувати спогади. Ось така ти й стоятимеш у мене тепер перед очима: у каптурі, без зачіски, мокра й замерзла серед голих гілок.

- Як жебрачка?

- Ну, навіщо ти так?

- Ой, справді, навіщо я так? Подивися на цих ворон, що ходять брудним снігом. Чи не правда, вони прекрасні? Вони просто шикарні. Кожна з них - у маленькій чорній сукні. І ніколи не скажеш, скільки їм років. Ну а те, чим вони харчуються, то це просто забобони. І потім... Потрібно ж їм якось жити? І ще: що, краще живу жертву закльовувати? А в усьому іншому… Чарівні птахи. Розмовляти вміють. Подивися… Бачиш?

- До твоїх слів - не бачив. Тепер бачу.

- Ну що, хто з нас перший скаже "поїхали додому"?

- Думаєш уже час?

- Думала, ти скажеш "спонукаймо тут ще трохи".

- Спонукаймо тут ще трохи?

- Думаю, час …

- Окей, поїхали. Не хочу, щоби ти захворіла.

- Звісно. Вже темніє.

- А що ж це було?

- Кіно таке. Все, як у кіно.

- Чому?

- Ні, у кіно все ще гірше.

- Чому?

- Приїдеш додому - подивися фільм «Сусідка». Легко знайдеш. Там сяють Фанні Ардан і Депардьє.

- Я дивився.

- Подивися ще раз. Я також увімкну. Подивимося разом. Ти - у себе, я - у себе.

- Добре.

Виявляється, можна й так:

Адже можна робити щось разом, тільки... Ти - у себе. Я - у себе…

Хто відповідає за враження, що у мене створюється? Я або ти?

Якщо любов приходить пізно, на заході сонця, навіщо ж з нею чинити як з жебрачкою?

Усього лише світ узяв і похитнувся. Не звалився, ні. Просто похитнувся.

Подивися на цих ворон, що ходять брудним снігом. Чи не правда, вони прекрасні? Вони просто шикарні. Кожна з них - у маленькій чорній сукні. І ніколи не скажеш, скільки їм років.