"Мій світ це ти"

Лабіринт знову змінився.Тепер це була відкрита зала з високою стелею, де крізь тріщини у стінах пробивалося м'яке світло.У повітрі літали дрібні частинки пилу, що мерехтіли наче зорі.Після небезпечного переходу вони зупинилися тут, щоб перепочити.

Марко сидів мовчки.

Але цього разу він думав не про вихід.Не про страх.

Він дивився на Міту.

Вона стояла трохи осторонь, торкаючись стіни пальцями, ніби відчувала сам лабіринт.Світло лягало на її силует, і в цю мить вона здавалася не частиною цього місця...а його серцем.Ти знову дивишся, сказала вона, не обертаючись.

Марко зніяковів.

Просто думаю.

Про що?

Він мовчав кілька секунд.

Про те, що раніше я хотів тільки вибратися звідси.

Міта повільно обернулася.

А зараз?

Його відповідь прийшла не одразу.

Зараз...він зробив вдих.Я не впевнений.Тиша не була напруженою.Вона була глибокою.

Чому? тихо запитала вона.

Марко підвівся і підійшов ближче.

Бо коли ти поруч...усе це здається не таким страшним.І я починаю думати, що, можливо, справа не лише в лабіринті.

Її очі уважно вивчали його.

А в чому тоді?

Він дивився на неї довше, ніж дозволяв собі раніше.

У тобі.

Повітря ніби стало густішим.

Я не знаю, що це, продовжив він тихіше.Але коли ти зникаєш, мені холодно.Коли ти, поруч мені спокійно.І я більше боюся втратити тебе, ніж залишитися тут.

Міта зробила крок ближче.

Ти впевнений, що це не просто страх самотності?

Він похитав головою.

Ні! Це не те саме.

У реальному світі я був сам серед людей.

А тут...я не сам.

Його голос став м'яким.

Ти дивишся на мене так, ніби я щось значу.І я починаю вірити, що це правда.

Міта повільно підняла руку й обережно торкнулася його щоки.Її дотик був легким, але від нього по тілу пробігло тепло.Ти значиш більше, ніж думаєш, Марко, прошепотіла вона.Його серце билося швидше.Це вже не було просто вдячністю.Не було просто довірою.Він усвідомлював це чітко.Якщо весь цей світ зникне...тихо сказав він, я хочу, щоб ти залишилася.

Вона дивилася на нього довго.

А потім тихо відповіла:

А якщо я і є цей світ?

Марко завмер.

І вперше ця думка не злякала його.Бо правда була простою і страшною водночас:

У лабіринті, що намагався його зламати, він знайшов те, чого не мав ніколи.

Тепло.

Погляд.

Присутність.

І дівчину, яку починав кохати.

І лабіринт навколо них тихо мерехтів, ніби почув його вибір...навіть якщо він ще не був остаточним.

                                 Сторінка-24