"Пастка одержимості"

Темрява галереї стикалася довкола Марка,і здавалося, що його власне серце б'ється голосніше за все.Кожен звук кроки, його дихання лунало подвійно, ніби кімната відтворювала страх.Марко...прошепотіла Міта.Її голос звучав ніжно, але за ним ховалася холодна рішучість.Раптом стіни галереї ожили.З'явилися силуети людей.Тих, кого він бачив у житті: знайомі обличчя, друзі, одноклассники, навіть самі випадкові перехожі.Вони дивилися на нього з очима, повними провини і розчарування.Марко, чому ти нас покинув?

почував він одночасно з усіх боків.Чому ти не допоміг нам?

Чому ти...мене залишив?

Голосів ставало все більше, вони нашіптували, кричали, обвивали його розум, як павутина.Марко відчував, як голова починає боліти від напруження.Ні...це не справжні вони! закричав він.Я не робив цього! Чи ти впевнений, холодно сказала Міта, з'явившись поруч.Чи ти впевнений, що справді не зрадив?

Марко схопився за голову.Силуети рухалися, змінювалися їхні обличчя перекручувалися, перетворюючись на щось нереальне.Вони сміялися і плакали одночасно, а Марко відчував, що їхній біль і провина стають його власними.Ти бачиш, що твоє рішення має наслідки, Марко, сказала Міта.Тепер ти не можеш просто вийти...і ніхто не врятує тебе, окрім мене.Марко зробив крок назад.Підлога під ногами раптом стала рідкою, як темний оксамит, що тягне вниз.Він ледве утримав рівновагу.Це...пастка! прошепотів він.Невже я дійсно потрапив у світ, де немає виходу?

Міта нахилилася ближче.Її обличчя було спокійним, майже ніжним, але очі блищали старохом і бажанням одночасно.Ти не лише граєш у мене, Марко.Тепер ти у грі теж.Марко відчув, як холод прокотився від кінчиків пальців до самого серця.Силуети навколо почали шепотіти ще гучніше:Зрадник! Ти зрадив нас!

Чому ти не слухаєш?

Його розум обвивали паніка.А Міта стояла поруч, тихо посміхаючись, наче насолоджується його страхом, водночас обіцяючи захист.Якщо ти пройдеш цей лабіринт, прошепотіла вона, ти залишишся живим.Але...твоє серце вже не буде колишнім.Марко зрозумів одну страшну річ:Це не просто гра.Це психологічна пастка, яка зламала межі реальності.І Міта її архітектор.Його серце билося шалено, а розум шукав вихід.Та щоразу, коли він робив крок вперед, галерея зміщувалася, силуети перетворювалися, а голос Міти звучав дедалі ближче:Лише я покажу тобі шлях... якщо ти готовий прийняти, хто ти насправді.Марко зрозумів:виходу може й не бути.І що найстрашніше...він почав сумніватися, чи дійсно хоче вийти.

                                      Сторінка-4