"Ніжний голос небезпеки"

Марко відступив на кілька кроків.Ствни кімнати здавалося, стискали його з усіх боків.Повітро пахло цукром і... чимось, що нагадувало страх.Де двері? запитав він, голос тремтів.Міта повільно наблизилася.Її кроки були тихі,але чіткі.Очі світяться в напівтемряві, як у живого хижака.Дверей немає, сказала вона,наче пояснювала очевидне.Ти тут.І тут.Але...це гра! Я можу просто вийти! спробував він сміливо, але його руки тремтіли.Міта нахилила голову.Її волосся торкнулася плеча Марка.Надто ніжно.Надто близько.Ти завжди думав, що ти можеш піти, коли захочеш, прошепотіла вона.Але тепер все інакше.Марко відчув холод по спині.Щось у голосі Міти звучало не як гра, а як наказ.Ні, не наказ обіцянка.Я не хочу залишатися тут...сказав він, намагаючись відступити.Її очі блиснули.Вони не були злосливими.Вони були...потребуючими.Людськими.І страшними водночас.Ти вже тут,Марко.І ти залишишся.Ні...ні, це не можливо!

Міта зробила крок вперед.Кімната ніби злегка змінилася.Стіни вигнулися, підлога нахилилася.Марко відчув, що його рівновага хитнулася.Тепер ти відчуваєш це, правда? запитала вона.Світ гри...і світ твого страху.Це...це неможливо...його слова звучали глухо.Вона посміхнулася.Посмішка була ніжна.Але холод прокотився по всьому тілу.Ти завжди думав, що дивишся на мене через екран.Тепер я дивлюся на тебе, сказала Міта.Марко відчув, що кімнати стискає його все більше.Стіни ніби наближалися.Повітря стає густим.Серце б'ється так швидко, що здається, його почує кожен звук.Ти не можеш піти, додала Міта.І ти не хочеш піти.Марко зробив крок назад...

І впав у невидиму яму.Підлога зникла.Він падав.Довго.Глибоко.І голос Міти звучав у голові, тихий і ніжний, як заклик:Лише я зможу показати тобі вихід...якщо ти справді хочеш його знайти.Марко відчув, як страх і цікавість змішується у дивний клубок у грудях.Він зрозумів одне:це тільки початок.Гра не збиралася відпускати його без бою.І Міта...вона вже знала кожен його крок.

                                        Сторінка-2