Частина 29

- Я б такий палац їй відгрохав, - скаржився Гарольд Чернишу, який лежав на підлозі печери, витягнувшись і поклавши морду на передні лапи. - Прямо в товщі гори, з виступаючим на бік людського села фасадом. Ордерний фасад палацу складатиме близько сорока метрів заввишки та двадцять п'ять метрів завширшки. Над портиком із шести колон коринфського ордера підніметься невеликий толос — купольне склепіння. Золотий піщаник і смарагдові барельєфи, - розмахував верхніми лапами кіт, малюючи перед носом уявний проект палацу.
Черниш рикнув погоджуючись, і подивився за спину Гарольда.
- У мене лапки, та обмеження на використання магії. Ти не розумієш! - спробував достукатись до розуму малюка кращий дизайнер Фрітрового континууму.
- Ні-ні, підкоп звідси, до підніжжя гори? Та ти з глузду з'їхав! - витріщився на дракончика блюдцями очей і важко зітхнув.
Дракончик завиляв хвостиком і намалював у голові кота пристойного розміру пісочницю з пасками, формами та лопаткою.
- А батько твій не буде переживати? – перепитав у Черниша кіт, уже погоджуючись зобразити у затишному місці макет у пропорції один до десяти.
Маленький дракон відразу накреслив на підлозі печери кілька концентричних кіл і з'єднав їх звивистою лінією.
- Навіть не хочу знати, що за послання ти йому залишив, - пробурчав кіт, влаштовуючись між крилами малюка.
Саме таку умову висунув Черниш, не погоджуючись показати дорогу до пісочниці на власні очі.- Сподіваюся в тебе в ній пісок не золотий, - бурчав він, заплющуючи очі й прислухаючись до вібрації, яку народжувало тіло маленького дракона, - та присягаюсь я! – пирхнув роздратовано, з подивом відзначаючи, як його сутність накриває чимось нереально ейфоричним, і шалено приємним.
- Втомишся, я сам піду, - все ж таки прошипів наостанок, навіть не здогадуючись, якого типу зв'язок утворився між ними. Ні, дракончик ніколи не вибере Вершником людину, бо фантазія кота настільки вразила і захопила тонку душевну організацію малюка, що він віддав своє серце саме цьому мохноногому та хвостатому.
Через якийсь час Черниш зупинився і запропонує коту подивитись.
Місце, де вони опинилися, було схоже на невелику ізольовану від зовнішнього середовища печеру. Подовжені кристали призматичної форми, зібрані в гарні розетки, утворювали біля однієї зі стін подібність виставки в мінералогічному музеї, або, що найкраще, запасник ювелірної фабрики, що спеціалізується на ограновуванні смарагдів.
- О! - захоплено простягнув кіт, - згоден, це місце має стати серцем палацу! Що означає, у який бік плюнути? Ах, вихід, може, там, де золота жила розділила малахітову плиту? Вона і з того боку така ж чудова? Так, і трон обов'язково поставимо на тлі цієї пишності. Та кому хочеш очі відведемо, ось Драко попрошу, він у нас оплавить пару стовпчиків, щоби до трону жодна цікава зараза не підійшла.
Дракончик покивав погоджуючись, потім набрав побільше повітря і плюнув у той бік пітьмою.
- О! - Гарольд підскочив до ідеально рівної круглої дірки, схожої на дірку в сирі. Потикавши в неї лапою, переконався, що це не гар. Лапа провалювалась у чорноту, але ніякого дискомфорту кіт не відчував.

- Тобто ти пропонуєш поглянути на основну печеру з того боку? І майстра його творіння не скривдять? Дякую, ти мене заспокоїв, скажу тобі, що нічого такого за все життя мені бачити не доводилося. Це що ж, ти перетворюєш матерію на простір?
- У підпр-р-ростір, - рикнув Черниш, і кіт підстрибнув перед діркою.
- Ох ти ж, їж ти ж! Яке поле для творчості!
Дивовижна парочка працювала кілька годин, перебудовуючи внутрішню частину гори, вписуючи до існуючої печери коридори, проходи та додаткові приміщення.
Зайве Черниш перетворював на чорноту і втягував її в себе, надаючи коту можливість довести до розуму те, що вийшло.
- Так, - втомлено бубонів Гарольд, що піднявся на дракона, що дивно підріс за час творчості, - обов'язково підключити до води і потурбуватися системою освітлення.
Повернувшись до печери Смарагдового, вони були зустрінуті Захисником, який пирхнув парою, виявивши чадо, що підросло, і вершника на ньому.
- Та навіщо ти його балуєш, - спробував обдурити сина дракон.
- Моє! Не віддам! – гаркнув маленький дракон і затупотів передніми лапами, виходячи з себе.
- Куди котиться цей світ, - одразу увімкнув задню смарагдовий. – Сюрприз людям буде! – трохи засмучено спробував звернутися до совісті сина.
- Я вибрав, сам!
- Точно, точно, - позіхаючи кіт сповз із сідала і вклонився Захиснику, - у вас приголомшливий син! А їсти нам нічого не принесли? Бо ми так сьогодні...
- Награлися, - перебив його дракончик.
- Точно, так награлися, що сили немає!
- Їжте і спати, - як квочка метушився старий дракон, спостерігаючи за апетитом унікальних друзів.
"Партнерів" - спливло в пам'яті давно забуте слово. І чомусь тієї ж миті всередині розлилася впевненість, що так і має бути. І що це правильно та необхідно. Не лише цим двом. Але й світу.