Частина 13

На дверях була табличка з написом "Залиш надію, хто сюди входить".
Після пам'ятника засновнику "Дурки", встановленому в холі цієї великої установи, що являв собою величну постать зарослого бородою вченого, який віддалено нагадував сусіда з дитинства, що обіймається з драконом, Міхаель ніяк не міг переварити пояснення ад'ютанта. 
У асистента було дивне ім'я "Підипрун", до того ж, як сказав сам пуголовок, у ранзі асистентів він посідав сходинку між Підивоном і Підиздохом. Оголошення всього списку імен асистентів Міхаель присік на кореню, помітивши, як очі коханої полізли на лоб, і повелів відгукуватися на Прушу і ще підвишів до ад'ютанта.
А все тому, що дракон, з яким обіймався засновник, був, виявляється, Зеленим Змієм, з яким Іванус, тобто засновник, обожнював грати в шахи, вести вчені бесіди і пити вогняну воду.
- Так, - протягнув Міхаель, - тепер усе стає зрозумілішим. У Зеленого Змія яка, кажеш, спеціалізація була?
- Так він, це, - Пруша дещо знітився, - видіння гарячкові міг сублімувати, тобто проектувати! Але я сам не бачив, народився після того, як! А записи знищено! Згоріли!
- У воді? - не зрозуміла Мара, - навколо ж вода! Як вони могли згоріти?
- Н-не знаю, - понизивши голос повідомив ад'ютант, - це таємниця!
- Державна? - передражнив його Міхаель.
- Драк Главковська!
- Гаразд, веди! - махнув рукою портальник, вирішивши, що ходити в гамівній сорочці Дуркою - це ще те випробування, а з'ясовувати ступінь дружби Івануса із Зеленим Змієм - загадка не для першого дня, тож наступна зупинка біля дверей із філософським написом сталася доволі скоро.
- О! - Мара явно вразилася, вчепившись у рукав хламіди чоловіка. Їй ледве вдавалося стримувати хіхікання після того, як Міхаель пояснив аналогію з гамівною сорочкою і просторічною назвою психоневрологічного диспансеру зі своєї малої батьківщини.
- Навіть боюся запитати, що у вас там, і чи не потрібно вже зараз відмовлятися від такої великої честі, - озвучила вона свою стурбованість, притримуючи чоловіка за лікоть.
- Дослідницька лабраторія! - не моргнувши оком відрапортував Пруша.
- А! - пожвавився Міхаель, - моя вотчина!
Пруша розтягнув губи в широкий оскал, демонструючи акулячі зуби і що є сили закивав.
- А моя? - Мара зрозуміла, що за двері зі звучним гаслом її ніхто запрошувати не збирається.
- Прямо, ліворуч, до кінця коридору, на третій поверх, а там запитаєш - відрапортував помічник Міхаеля, і відьмі на секунду захотілося стукнути того по носі. Щоб не задирав практично відсутню частину тіла.
- Ну-ну, - буркнула незлобно, поцілувала чоловіка в щоку і пробурмотіла напутнє слово, - ти там обережніше, дорогий, вогняну воду не пий, цапенятком станеш!
Міхаель засміявся і притиснув дружину міцніше до себе, - буду старатися!
Приміщення за дверима було поділене навпіл. Праворуч стояли столи в ряд, за ними сиділи кілька людей, які підняли голови від механізмів, що клацали.
Ліворуч було нагромадження дивних предметів, що частково нагадували сьогоднішній сон, і в їх нагромадженні вгадувалася спіраль.
- Лаброранти! - прокричав гучним голосом Пруша, і з-поміж предметів вискочило три субтильних підлітки. 
"Два хлопчики й одна дівчинка" - чомусь саме ця думка спала на думку Міхаеля, коли він побачив їх.
- Кандидати! - гаркнув він знову, і з-за столів встали праві.
- Доцент Міхельсон! - протрубив Пруша, і в Міхаеля тільки через абсурдність того, що відбувається, щелепа не відвалилася і сам він залишився незворушним.
"Дуже, захмарно, дивно, як ми раді" - пронеслося над кімнатою і знову настала тиша.

- Пан Доцент познайомиться з вами пізніше, - продекламував ад'ютант і бадьоро рушив розділовою смугою вглиб приміщення. 
І звісно ж там, у затишному кутку, виявилися двері з красивою бронзовою табличкою "Доцент Міхельсон". І п'ять морських зірок під написом були найбільше схожі на зірки на витриманому коньяку.
- Бодро дожалувати! - розсипався в люб'язностях асистент, а Міхаель раптом зрозумів, що це так вони "ласкаво просимо" перекрутили. Точніше "Не дочув, та ще й збрехав", спливло звідкись почуте прислів'я. Може й у них тут так.
Посередині кабінету стояла мармурова напiвколона, на якій, під прозорим ковпаком лежав відкритий зошит. Уздовж дальньої стіни стояла темного кольору стінка, на одній із тумб якої хромовано поблискувала змійовиком якась хімічна апаратура. Причому пристойного розміру автоклав, до якого від змійовика тягнулася скляна трубка, несподівано вивів із пам'яті спогад самогонного апарата, який вилучали в сусіда доблесні правоохоронці.
- Прямо дежавю, якесь, - пробурчав під ніс Міхаель, підходячи до накритого куполом зошита.
"Мене звуть Іван Петрович Вахрувичев. Я проживав ..." - прочитав Міхаель верхній рядок на аркуші, і тільки за кілька секунд зрозумів, що адреса, написана розгонистим почерком по-російськи, це адреса з власного дитинства, і всі сни, і здогади, і припущення, вдарили усвідомленням: він нарешті дізнається, що ж трапилося з сусідом. З алкоголіком, зі світлою людиною, з ученим. З тим самим дядьком Іваном. З Іванусом, по-підмор'євськи. І як там кажуть у прислів'ї - горбатого могила виправить?
Мабуть, не виправить, якщо в кабінеті керівника на почесному місці височіє агрегат, за допомогою якого виробляється чистий натур продукт, первак, у просторіччі.
Тут же, крізь пари вчорашнього забуття проступив кабінет, у якому Просвітлений другого рангу влаштував їм останнє випробування. 
У кабінет до нього занесли тацю з двома чарками, наповненими кришталево прозорою рідиною, і запропонували випити тестовий зразок номер п'ять.
З огляду на кількість випитого в морському буфеті, чергова чарка навряд чи змогла б скільки-небудь суттєво змінити розстановку сил, і вони з Марою навіть цокнулися, тим самим викликавши на обличчі Просвітленого якийсь побожний жах.
- Сам жене, - виніс він вердикт, коли видихнув пари доволі міцного спиртовмісного напою, - з чого, до речі, гоните? Явно не з морської фауни!
- Точно, - піддакнула Мара, - ягідками якимись віддає, - облизалася, зітхнула, і повідомила, - я все, під час пожежі виноситиму першою!
- Жінка, - фиркнув Просвітлений.
Після того, як дружина захропіла в кріслі, в якому сиділа, Міхаель зі здивуванням перевів погляд на приймаючу сторону.
- Я, звісно, розумію, градус і все таке, але так різко?
- Так це ж бражиця! - з придихом пояснив співрозмовник, - самогон із Бражних ягід. Із плантації Зеленого Змія!
- А, ну так, - погодився Міхаель, - повторимо? А ви то чому собі не налили?
Співрозмовник почервонів, покашляв і повідомив, що метаболізм не дозволяє, та й продукт надто рідкісний і дорогий. І одразу ж запропонував удосконалити технологію виробництва цього напою, бо після смерті Івануса, з виробництвом цього напою нічого не виходить. 
І, враховуючи, що пан Міхельсон, як істинний шанувальник, не тільки розпізнав вид напою, а й визначив, із чого, ймовірно, його виробляють, то чи не буде він так люб'язний допомогти з виробництвом зразка номер п'ять, який розв'язує язики. А то з недругами і шпигунами останнім часом напруга. А опиратися напою, що просвітлює, практично жодна істота, що потрапила в мережі таємної служби, не в змозі.
- Та ну, - ще тоді здивувався Міхаель, - ви що ж, усіх шпигунів і недоброзичливців самопалом поїте?
- Ага, тільки з бражиці він має потрібні властивості. Але й не виходить, як би ми не намагалися. У нас і запасів уже практично не залишилося. Тому й вишукуємо інші способи допитів.
Міхаель тоді ще намагався думати про дивацтва такого підходу, про хитрощі навколишньої дійсності та про те, що, незважаючи на випите, він не почувається п'яним. Радше втомленим, і виснаженим. А ще зі страшною силою хотілося спати. Або в тому була винна Мара, яка солодко сопіла і прицмокувала губами в сусідньому кріслі.
І шлях до лігва, все ж таки він уже не пам'ятав. Хоча моментами й проступала з пам'яті заросла щетиною щока, широкі плечі чоловіка, за які чіплявся Міхаель, поки їх супроводжували в лігво.
- Точно, - виринув зі спогадів Міхаель, - з нами вчора був богатир! Він практично дотягнув мене до ліжка! Хто він?
- Добриня - онук це Івануса! - ображено засопів Пруша.
- Добриня? - портальник тут же склав два плюс два, і обернувся в бік щоденника, - якщо його сусід опинився в цьому світі, то виходить він не тільки світи поміняв, а ще й у часову воронку потрапив. Ось чому уві сні не виходило виправити портал. Дані не сходилися, тому що був один неврахований параметр. 
- І що, в Івануса дружина була?
- І дружина, і коханка, - закивав Пруша, - усе як годиться, а ваша, до речі, де? Померла?
- Хто? - жахнувся Міхаель.
- Коханка, - Пруша вочевидь був хлопець не промах, витягнув з-за пазухи згорнутий трубочкою аркуш і сунув у руки приголомшеному чоловікові, - я тут накидав вам список підходящих за статусом мамзелів і мадамей.
Міхаель втупився на трубочку з неприкритим жахом і зрозумів, що Штірліц якнайближче підібрався до провалу. Йому, крім Мари, ніхто не був потрібен, та й заїкатися перед відьмою про фіктивну коханку - справа не стільки невдячна, скільки небезпечна і травматична.
- А без коханки не можна? - сподіваючись на краще, запитав він в ад'ютанта.
- Та в жодному разі! - Пруша склав долоньки перед грудьми, - як пити розірве! 
- Від чого? - не зрозумів аналогії чоловік.
- Від надлишку тиску, - звісно ж, - це вам не там! - ткнула істота пальцем вгору, - тут коханка для врівноваження і збереження життя необхідна.
І тут же перед очима у Міхаеля замаячила дорогоцінна дружина, яка повільно поплескує древком мітли по розкритій долоні, і тихо шипить "вб'ю!".
І Міхаелю зовсім не хотілося уточнювати, кого саме вона збирається вбивати насамперед. Гонця, потенційну мамзель, або теоретично невірного чоловіка.
- Спасибі, я почитаю пізніше, - відповів він просяяному ад'ютанту, забираючи небезпечний список.
- А тепер знайомство, - запропонував той і почав скликати персонал перед ясні очі керівника.