Глава 35

Кароліна

Я сиділа у палаті й просто дивилась у вікно думаючи, що ж буде далі. Мене лякало це все. Ця вагітність, наші відносини з Матвієм, які ще навіть не почалися. Мене лякало моє життя. Що я зможу дати цій дитині, якщо залишу її? Щасливу сім’ю? Боже… Кароліна. Не бреши хоч самій собі. Про яку щасливу сім’ю може йти мова? Як це все вийшло взагалі? Що на це скаже Матвій? Я ніколи не знала любові. Чи зможу я подарувати своїй дитині те, чого у мене ніколи не було? Чому я взагалі хочу її залишити?

Сльози знову й знову наверталися на очі. Посеред горла застрягав неприємний ком, що заважав мислити. Рука механічно потягнулась та погладила живіт.

Я хочу залишити цю дитину, бо вона моя кров та плоть. Вона частина моєї історії і якою ця історія не була б… Я не хочу вбивати те, що тепер повільно зароджується всередині мене.

Я можу позбутися її і все життя шкодувати про це рішення, а можу залишити й сама того не розуміючи виростити монстра.

- Щоб там не було… Коли ти з’явишся на світ я не дозволю йому тебе зламати. Я буду вчитися. Вчитися дарувати любов. Навіть якщо Матвій піде, навіть якщо всі від нас відвернуться… У тебе завжди буду я і я завжди стану на твою сторону. Щоб там не було я захищу тебе від цього клятого світу.

Рішення було прийняте, певно, ще тоді, коли я тільки-но дізналась про вагітність.

У цю мить в палату зайшов лікар.

- Доброго ранку, Кароліна. Як почуваєте себе? – посміхаючись, запитав чоловік.

- Доброго… Я… Нормально.

- Не спали всю ніч? – спокійно продовжував запитувати лікар, поки діставав інструменти для огляду.

- Звідки ви знаєте?

- Вам був наданий  важкий вибір. Я б теж не зміг заснути. - після короткої паузи він обережно продовжив, - то ви вже вирішили, що будете робити з дитиною?

- Так. Я залишу її.

Лікар схвально похитав головою.

- Тоді я зроблю все, що буде в моїх силах, аби ви народили здорового малюка.

Він оглянув мої опіки після пожежі та вже збирався йти як в голові різко виникло питання:

- Вибачте! Чому ви не настоювали на тому, щоб я залишила дитину?

Лікар важко зітхнув.

- Я не міг змусити вас залишити дитину, бо це - ваше тіло, ваше здоров’я. Я, як і ваші родичі, не маю на це жодного права. Я лікар, і моя робота - допомагати людям зберігати життя. Багато хто засуджує аборти, але я вважаю так: іноді краще перервати одне життя, ніж зберегти його ціною того, що воно може зламати життя багатьом іншим.

Ці слова вдарили прямо в серце. Він мав рацію і я повністю погоджувалася з його думкою.

Що ж… Якщо я вирішила залишити дитину, то тепер про це треба повідомити Матвію. Як би він не відреагував, рішення вже за мною, і я залишу цю дитину. Виховаю її з ним чи без.

Пройшло ще декілька годин як я сиділа над клятим телефоном й думала як йому про це написати. Може… Просто сказати? Вживу, щоб побачити його реакцію.

Та не встигла я додумати, як у палату знову відкрились двері й зайшов Матвій.

- Кароліна! У мене прекрасні новини! Ти не повіриш!

Він ступив за поріг палати, і наче світло згасло, освітлюючи лише його втомлене обличчя. Риси, які колись здавалися мені суворими, тепер стали обрисами глибокого відчаю. Йому лише тридцять, а навколо очей вже плели свою павутину тонкі зморшки, кожна з яких - свідок безсонних ночей і нескінченних справ. Його погляд, раніше проникливий, тепер був важким, наче обтяжений тисячею нерозказаних історій болю і страждань. Він був втомлений, ця втома просочилася крізь шкіру і осіла глибокими, темними синцями під очима, що видавали його боротьбу з часом, який невблаганно витікав крізь пальці.

Бути слідчим - це не просто робота, це клеймо, яке залишає свій відбиток на душі і тілі. Його шкіра, колись, мабуть, пружна і молода, тепер виглядала дряблою, позбавленою життєвої сили. Це був наслідок не лише віку, а й нестабільного, поганого харчування, яке стало його постійним супутником у цій виснажливій гонці за правдою. Кожна риса його обличчя була розповіддю про втрачені надії, про злочини, що розривали світ на шматки, і про тиху, непомітну боротьбу за кожен промінь справедливості. Він був живим доказом того, як сильно професія може змінити людину, перетворивши її на виснажений, але незламний стовп закону.

- Матвій. Я вагітна.

Ці слова пролунали в тиші палати, наче грім серед ясного неба. Він зупинився, його плечі здригнулися, а обличчя, змарніле від безсонних ночей і пошуків вбивці, змінилося. Я чекала спалаху радості, посмішки, чогось... Але нічого. Його очі, що бачили надто багато жахів, лише на мить розширилися, а потім знову набули звичного, втомленого виразу. Він кивнув, ледь помітно, і мені здалося, що в цьому кивку було більше втоми, ніж щастя.

- Я радий, - прошепотів він, і його голос звучав глухо, наче йшов з глибини його виснаженої душі.

Я намагалася розгледіти в ньому хоч якусь ознаку щастя, але марно. Синці під очима здавалися ще темнішими, а зморшки навколо очей - ще глибшими. Він був виснажений, розтерзаний своєю роботою, і я зрозуміла, що йому просто не вистачає сил показати те, що він відчуває. Можливо, він і справді був радий, але ця радість була прихована під товстим шаром втоми, немов тендітна квітка під шаром снігу.

"Наші стосунки розвивалися так швидко", - промайнуло в моїй голові. Від першої зустрічі до цих слів минуло так мало часу, і ось ми вже стоїмо на порозі нового життя. Чи був він готовий до цього? Чи була готова я? Він повернувся до мене, його рука обережно торкнулася моєї щоки, і в його очах, нарешті, з'явився ледь помітний проблиск тепла. Цей тихий, майже непомітний жест сказав мені більше, ніж тисяча слів. Він був радий. Просто його радість була іншою - глибокою, мовчазною, прихованою від сторонніх очей за фасадом його виснаженої душі.

- Ти залишиш дитину? - його голос був тихим, майже нечутним, і в ньому відчувалася неймовірна втома. Він дивився на мене, і в його очах, затемнених синцями від безсонних ночей, я побачила неспокій.