Глава 34

Будинок наповнився звуком сирен та невдоволеними коментарями поліцейських. У повітрі витала атмосфера що це кінець, але він усе ще на волі. Він й досі гуляє десь поруч, можливо, вже вбиває знову.

Переді мною сиділа Ангеліна. Лікарі оглянули її й сказали, що дівчина пережила сильний стрес. Я не хотів зайвий раз турбувати її, бо розумів, через що їй довелося пройти. Найбільше дратує, коли в такі моменти намагаються нав’язувати питання.

- Ангеліна… - обережно звернувся я до дівчини.

- Я готова надати вам опис вбивці, - сказала вона тихо. - Я все розкажу. Тільки… Скажіть, мене не посадять?
- Для початку тобі потрібно відповісти на кілька питань. Пам’ятай, ти маєш право на адвоката і можеш нічого не казати.

- Так-так. Ми можемо пройти до моєї кімнати? Там я все розкажу.

Ми пройшли до її кімнати й вона зачинила двері.

- Навіть не знаю, з чого почати, – тяжко зітхнула дівчина, сідаючи на ліжко.

- Спробуй почати з початку.

- Одного вечора я захотіла сходити в клуб розважитися з так званими подругами, які потім кинули мене. Ми зустріли гарних хлопців, випили й мені, здається, щось підмішали у напій.

- Наркотики.

- Можливо. Не знаю. Я відключилась і отямилась у якомусь будинку, де той хлопець… Не пам’ятаю як його звали.

- Олексій.

- Так… Олексій. Він випивав разом з друзями й здається, щось приймав. Потім побачив як я намагалась втекти, повалив на підлогу й зґвалтував.

- Тільки… Він?

- Так. Інші, певно, вже не могли навіть підвестися з ліжка.

- Чому ти одразу не звернулася до поліції?

- Мені було соромно. Здавалося, що я сама була винна у тому, що сталося. Нікому не хотіла про це говорити.

- Батько щось казав з цього приводу?
- Ні. Коли я повернулася вранці у роздертій сукні, він лише поглянув на мене й закрився у кабінеті.

- Що було далі?
- Потім прийшов лікар. Оглянув мене й розповів батьку про те, які я отримала… травми. Після цього настала тиша. Така, наче нічого й не сталося. А потім…

- Олексія Павличенка знайшли мертвим.

- Так… Я одразу подумала на батька, але той сказав, що це не мої справи й згодом у наш будинок прийшов він.

- Він?

- Його звати Віталій. Так він представився.

- Ти знаєш повне ім’я?
- Батько не показував мені документів, але я з дитинства любила лазити до його кабінету й вже знала, що і де лежить. Віталій Конлач. Так було написано у нього в паспорті.

- Ти казала, що він прийшов до вашого будинку. Навіщо?

- Спочатку він наче був охоронником. Потім садівником, згодом прибиральником. Батько навіть виділив йому окрему кімнату у будинку, але той ніколи там не спав. Взагалі він був дивний.

- Дивний? Чому?

- Беземоційний, холодний. Якщо й були якісь емоції, то неначе награні. Наче вичавлює з себе щось завчене.

- Були дивні випадки? Акти насилля з його боку?

- Ні. Хоча… Одного разу я прокинулась вночі, пішла на кухню попити води. Світло не вмикала, бо бачила в темряві. Повертаюся - а він сидить за столом з ножем. Я ледь не розбила склянку від переляку. Запитала, чому він з ножем вночі.

- І що сказав?

- Що охороняє батька. Я подумала: «Дивно, чому він так називає його».

- Чи були у них конфлікти?

- Так. Тато іноді кричав на нього. Одного разу десь може… У листопаді. Так-так! На початку листопада я чула як батько ледь не роздирав його криком. Кричав щось про в’язницю.

Початок листопада. Я почав складати пазл. Кожен фрагмент цього пекла раптом ліг на своє місце - і вийшла картина, від якої нудило.

Олексій Павличенко. Той, хто зґвалтував доньку депутата. Вона мовчала. Боялась.

Депутат не міг дозволити собі шуму. Бо як тільки він відкриє рота - відкриється все. Його темні схеми, відкатні бюджети, брудні зв’язки. Він не міг піти до суду - бо сам давно був злочинцем. І тому йому потрібна була... тінь.

І тоді з’явився Віталій Конлач.

Він не найманець у класичному сенсі. Він - психопат. Людина без жалю. Холодна, мов лезо. Він не вбиває за гроші. Він вбиває, бо так працює його мозок. Йому дали тільки напрям - і він пішов. Сліпо. Точно.

Він убив Павличенка тихо. Без лишніх слів. Як виконуєш наказ. Як закручуєш гайку. Не зі злості - з методичною увагою. Після цього депутат мав би відступити, та не зміг. Його щось полонило в цьому хлопцеві. Він побачив у ньому зброю. Чисту, точну, слухняну. І почав її використовувати.

Далі - Мирошниченко. Активіст. Той копав під депутата, шукав зв’язки, готував розслідування.

Помирали ті, хто заважав. Але це ще не було схоже на серійника. Це було просто жорстоке вбивство. Наче прибрали набридливу муху, що дзижчала над вухом весь час.

Тоді всі й подумали на депутата. Саме тому він кричав на Віталія, звинувачуючи його у недбалості.

І тоді… тоді з’явилось те, що змінило хід справи. Було вбито жінку. Невідому, випадкову. Її смерть була іншою. Не обережною. Не прикритою. Віталій зробив це на емоціях. А може, щоб відвернути увагу. Щоб ми всі подумали: у місті серійний убивця. І все це лише справа його рук.

І ми повірили.

Але той, хто уважно дивився, бачив - почерк у всіх смертях один. Чистота. Стиль. Тиша. І одне ім’я, що завжди лишалось у тіні - Конлач.

- Що було потім? – стривожено запитав я.

- Потім він зник, але я чула, що вбивства продовжувалися. Певно, що то було його рук діло.

- Ти знала як він виглядає, його ім’я та прізвище. Чому не звернулася до поліції, якщо знала що це він міг вбивати.

- Думаєте, у мене були якісь докази? Якщо я прийшла б до них з підозрами мене просто б послали. Далеко й надовго. Ви бачили як він вбиває?? Жодного відбитка не залишає, а ви вже пів року намагаєтеся його зловити. Тим паче якби він дізнався, що я на нього якісь свідчення намагалась давати, одразу прикінчив би мене.

- Так, ти маєш рацію. Можеш описати його зовнішність, щоб ми знали як він виглядає?