Глава 33

Матвій

Будинок з кожною секундою захлинався полум’ям. Стіни стогнали від тріску, деревина вигиналась у передсмертній агонії. Я вхопив зубами конверт із доказами, пригорнув Кароліну до грудей і підняв її на руки.

«Шукай вихід, Матвій. Думай, чорт забирай, думай!» - підсвідомість волала в мені, перекриваючи навіть рев вогню. Я носився поглядом по задимленому простору, шукаючи хоча б натяк на порятунок. Вихід. Де він?

Вікна!

Не гаючи жодної секунди, я розігнався і з усього розмаху врізався плечем у вікно, затуляючи Кароліну від шматків скла. Але воно, здається, було броньованим та навіть не тріснуло. Повітря ставало густим, мов ртуть. Дим різав очі й душив легені. Свідомість почала пливти.

Ще раз. Ще!

Я бив знову і знову, поки раптом, нарешті, тріщина не пробігла по склу, а з наступним ударом ми вилетіли назовні, мов снаряд, і важко гепнулися на обвуглений стовбур дерева.

У легені вдарило крижане повітря - воно обпалило їх так само як вогонь. Я задихався, кашляв, захлинаючись попелом і слиною, але живий. І тоді згадав про неї.

- Кароліно…

Я перевернувся до неї. Вона лежала без руху, як порцелянова лялька, на обличчі сажа, очі заплющені. І, здається… не дихала.

- Ні… Ні, тільки не це… Не забирай її, чуєш? Не забирай!! - я завив, як поранений звір, затиснувши її холодне тіло в обіймах.

Не вагаючись, я підхопив її й потягнув до місця, де ще недавно стояла машина. Але...

Там не було нічого.

- Блядство! - я завмер. - Блядство!! Срані виблядки!!!

Мій крик прорізав ніч, мов ножем. У вікні сусіднього будинку майнуло світло, і невдовзі вийшов якийсь чоловік. Він глянув на охоплений вогнем будинок - і відразу кинувся назад, до телефону, викликати пожежників.

- Чекайте!! - закричав я, втрачаючи голос. - Допоможіть! У вас є машина?! Її треба в лікарню, благаю!

Чоловік не став нічого питати.

- Зараз! Давай її сюди!

Він обережно прийняв Кароліну на руки, ми поклали її на заднє сидіння. Через кілька хвилин ми мчали містом, розтинаючи нічну тишу фарами. У салоні панувала мертва тиша. Лише іноді я ловив збоку косі, нажахані погляди водія.

- У тебе в обличчі скло... Що сталося? - нарешті обережно спитав він.

Я вдивлявся у темряву попереду.

- Пожежа.

- Дроти, чи що, перегоріли?..

- Так… дроти… - прошепотів я, стискаючи криваву руку Кароліни. - Просто дроти…

Я не хотів теревенити зайвий раз, тому просто тихо дивився у вікно на шляху до лікарні.

Коли ми приїхали, усе пішло за знайомим сценарієм: зітхання, знизування плечима, бюрократичні перепони - вільних палат, мовляв, немає. Але варто було мені дістати посвідчення слідчого, як ситуація раптово змінилася. Погляди стали серйознішими, голоси - чіткішими, ноги - швидшими. Хтось подзвонив комусь, когось покликали - і місце знайшлося майже одразу.

Минуло трохи часу, і я опинився на кушетці в процедурному. Медсестра мовчки витягувала з мого обличчя дрібне скло, скрупульозно, уважно, мов по шматках скла читала історію того, що сталося. І раптом усе в мені затихло - мене накрило хвилею спогаду. Миттєво, без попередження, відкинуло у дитинство. Після тієї аварії... Скло тоді теж різало моє обличчя - тонко, боляче, безжально. І залишило на згадку кілька дрібних шрамів, що врізалися не лише в шкіру, а й у пам’ять.

- Пожежа? - обережно запитала вона, не відриваючи погляду від роботи.

- Так, - відповів я коротко, без жодного бажання заглиблюватися в подробиці.

Єдине, що насправді тримало мою увагу - це стан Кароліни. Її образ не зникав із голови ні на мить.

Я просидів у коридорі ще кілька годин, втоплений у важкому чеканні, поки нарешті не прочинилися двері, і до мене вийшов лікар.

- Лікарю, з нею все буде добре??

- Операція пройшла нормально, ризики невеликі. Шанси на те, що вона проживе ще років п’ятдесят цілком великі, тому не переживайте так сильно.

- Коли до неї можна буде?

- Ми не можемо сказати точно коли вона отямиться та й після операції ви її краще не тривожте.

- Я просто… Дозвольте просто мовчки посидіти поруч.

- Ви знаєте, це все звісно мої таргани в голові, але мовчки сидять поруч лише біля мерців. Тому лишіть це. Ми обов’язково повідомимо вам, якщо вона отямиться.

- Ви помиляєтесь.

- Що?

-  Дивна річ: коли людина вже мертва, навколо неї нарешті починають звучати всі ті слова, що так і не зірвалися з вуст за її життя. Ніби смерть розв’язує язики, але вже запізно.

У відповідь він лише опустив погляд й видихнув.

- Можливо, ви маєте рацію. У неї є близькі родичі? Ми зобов’язані повідомити їх про всяк випадок.

- Так, звісно.

- Телефон можете взяти у її палаті. Через декілька хвилин ми перевеземо її туди.

Зайшовши у кімнату я швидко знайшов її телефон та набрав номер матері.

Через декілька секунд у слухавці пролунав стривожений голос жінки.

- Алло? Кароліно це ти? Чому ти мені телефонуєш?

- Ваша донька постраждала у пожежі й зараз знаходиться на межі смерті. Якщо вам не байдуже приїдьте й провідайте її. Можливо, ви бачитимете Кароліну востаннє.

Звісно, я прибрехав, але все це потрібно було для ефекту. Через декілька секунд мовчання я почув тихе схлипування.

- Хто ви?

- Я скину вам адресу. Далі – діло ваше.

Кинувши слухавку, я написав в месенджері повідомлення з адресою й поклав телефон на місце.

У цей момент до палати занесли Кароліну. Коли лікарі під’єднали усі апарати і ми нарешті залишись наодинці я ніжно обхопив її руку й прошепотів:

- Не переживай.  Я завжди буду поруч. Ми закінчимо цю довбану справу та схопимо того довбаного вбивцю.

Я піднявся зі стільця й вийшовши до коридору набрав дядька.

- Матвій. Ти в курсі котра година? Щось сталося?

- Мені потрібен ордер на арешт Божка Григорія Дмитровича.