Глава 32

Я блукала у темряві підсвідомості. Навколо була лише тиша і вона лякала понад усе. Іноді ми боїмося темряви, тому що в ній може бути щось страшніше за монстра – невідомість. Я теж боялась.

Крок за кроком я продовжувала йти кудись не замислюючись аж раптом почула плач дитини. Це було зовсім немовля і я не могла зрозуміти звідки звук і чому він стає все голоснішим й голоснішим.

Аж ось! Я в кімнаті, довкола мене стіни, а на них дзеркала. Але кожне відображення різне і всі вони рухаються по колу, так, неначе я дивлюся анімаційний фільм. Відображення за відображенням й чим ближче я підходила, тим більше розуміла. Дівчинка у відображенні – я.

Спочатку зовсім мала, роки два десь. Мама сидить з підбитим оком й вчить мене бути тихою й слухняною. Потім може десь п’ять коли я стою на порозі кухні й дивлюся як сваряться батьки.

Я бачила все. Як батько зневажав нас, ставлячи Артема на перше місце. Як хвалив його за всі досягнення, а в мене ледь не плювався. Як би я не старалася, я ніколи не могла почути від нього добрих слів. Лише кпини, що просочувалися крізь ребра.

Потім з’явилася сестра і про мене взагалі забули. Мама приділяла всю увагу тільки їй. Тут батько на мені й відігрався. Якщо я хоча б десь помилялась, мене жорстоко карали, били й жбурляли мною у стіни. Спочатку я шукала у мами підтримки, але вона лише казала, що я сама винна.

В той вечір, коли він ледь не вбив мене ми посварились через немитий посуд. Він схопив мене й кричав, що я жінка й повинна слідкувати за тим, щоб у домі було чисто, а я не стрималась й плюнула йому в обличчя. Це була моя маленька помста. За себе, за маму, за всіх, кого він тільки встиг образити.

Мати бачила це, вона побіліла від страху, бо знала – він був готовий вбити мене за це.

І він не стримувався. Його очі налилися кров’ю від злості й він вліпив мені ляпаса. Потім схопив за волосся й потягнув в кімнату, але я встигла вирватися й забігти до себе. Він наздогнав й повалив мене на підлогу й почав бити. Кулаками, ременем, бив головою об підлогу поки з нього виходила вся лють. Я теж намагалась його вдарити, бо тоді він не був для мене батьком. Він був тим, хто загрожував моєму життю. Він був нападником, а я не могла собі дозволити бути жертвою. Мати намагалась його зупинити, але той лише шаркнув її так, що вона влетіла в стіну й втратила свідомість.

Коли я захлиналась, коли мої легені заповнювались і я відчувала, як волосся злипається від липкої, багряної крові, все ж я не витримала й втратила свідомість, а прокинулась лише в реанімації.

Поки я лежала там, ніхто до мене не прийшов. Навіть мати. Я ненавиділа її за це, я проклинала за те, що вона замість рідної дочки обрала якогось чоловіка, який ледь не щодня гамселить її. Не розуміла, чому вона так чинить навіть з собою. Нарешті коли мені вдалося одужати я остаточно вирішила не повертатись додому.

Так й почалося моє життя. Спочатку я ночувала на вулиці, бо попросту не було грошей, але я ніколи не зверталась до них за допомогою. Не до них. Не до тих, хто ледь не позбавив мене життя. Я зненавиділа батька. Не поважала його. Він був прокляттям на нашому сімейному древі, чорною плямою. Найогидніше за все було розуміти, що він був рідним батьком. Що його кров теж тече в мені, що його гени так само закладені в моїх ДНК.

Дзеркала продовжували крутити зображення. Я розуміла, що це проноситься моє життя. Я… Помираю? Ось так?

Потім в кімнаті раптом зникає світло й вмикається одна, маленька лампа. Переді мною зупиняється моє зображення. Вона виглядала так само як я зараз, але… Щось в ній змінилось. Вона нахиляється й починає гладити живіт, а я знову чую плач дитини. Пронизливий вереск ріже мені вуха так сильно, що я здригаюся й заплющую очі, а коли відкриваю різко вдихаю повітря й прокидаюсь.

Це все був сон? Лише сон? Та мої думки перериває звук кардіомонітора. Я у лікарні? Що я тут роблю? Де Матвій?! З ним щось сталося??!

- Ма…Ма… - це все, що я можу з себе вичавити, аж раптом бачу обличчя людини, яку зовсім не хотіла б бачити.

Батько. Він сидів в кутку кімнати на стільці притримуючи тростину наче павук, який роздивляється жертву, заплутану в його павутинні.

- Мати скоро прийде. Вона пішла за лікарем.

- Що ти тут робиш?

- Не надійся, що я переживав за тебе. Мене притягнула сюди твоя мама.

- Звісно… Як ти погодився? Зазвичай, ти даєш їй стусанів, коли вона порушує твій блаженний спокій еге ж?

- Я вже не в тій формі, Кароліна. Можеш не боятися свого старого. Мала засранка добре попрацювала й тепер я перетворився на безпомічного діда.

- Сподіваюсь до кінця життя ти будеш їздити на колесах й сцяти під себе.

Він усміхнувся, вперше за довгий час.

- Навіть якщо я буду кататися на колісному кріслі і сцяти під себе - підгузки мені все одно доведеться міняти тобі. Ти ж така вправна в цій справі, що ні в кого краще не вийде.

Я закотила очі, відчуваючи, як йому подобається мене дражнити.

У цей момент до палати зайшла заплакана мама й як тільки побачила мене, одразу кинулась обіймати.

- Кароліно! Дякувати богу ти жива!

- Як ви дізнались, що я у лікарні?

- Нам подзвонив якийсь чоловік з твого номера й сказав, що ти потрапила до лікарні.

- Матвій? – серце почало битися швидше лише від згадки про нього.

- Не знаю точно, але дякувати богу ти прокинулася. Я так переживала… Я…

Не встигла вона договорити, як батько перебив її.

- Софія. Голова від тебе вже тріщить. Сядь, нехай лікар скаже, що з нею.

Мати одразу замовкла опустивши погляд додолу.

Лікар обдивився мене й зітхнувши, сказав:
- Що ж, опіки доволі сильні, але це все згодом заживе на тобі. Ми ще зробили аналізи й виявили дещо цікаве. Такі новини зазвичай повідомляються наодинці. – лікар окинув оком батьків, які сиділи поруч й батько неочікувано гаркнув в його сторону.

- Кажи вже.

- Ми виявили вагітність…