Глава 31

Матвій

Коли я опинився вдома, на вулиці вже встигло стемніти. Як тільки я відкрив двері й зайшов в коридор, помітив дивну записку, яка лежала прямо посеред коридору.

Подих перехопило. Мозок відмовився вірити. "Скучив за мною?" - ці слова, написані знайомим почерком, випалили погляд, немов розпечене залізо. Кароліна. Невже це вона? Серце забилося шалено, заглушаючи всі інші думки. Це гра? Жорстокий жарт, покликаний розворушити старі рани? Чи... чи це надія? Невже вона справді повернулася, щоб спробувати все спочатку? Кожна клітинка тіла кричала, а розум відчайдушно намагався осягнути раптову бурю почуттів.

Я обшукав усю квартиру та вона була порожня. Її ніде не було. Тільки записка, пришпилена над робочим столом у кабінеті, холоднокровно дивилася на мене. "Гарненька, холостяцька барлога. Шкода, що нічого вартісного я не знайшов". Руки затремтіли, в очах потемніло. Це був не її почерк. Це був він.

Серце пропустило удар, а потім забилося, як навіжене. Це не Кароліна. Це той виродок, що вже давно перетворив моє життя на пекло. Він прокрався у мою квартиру, і, наче знущаючись, розвісив ці мерзенні записки.

- Тупий виблядок! Гадаєш, що можеш мною гратися?!

Мене трясло від люті. У голові гуло, серце калатало, наче збиралось вирватись з грудей. Я почав нишпорити по квартирі — кожен кут, кожна полиця. У пориві гніву завив, стиснув кулаки, і не помітив, як зачепив лампу. Вона впала з глухим гуркотом, розлетівшись на скалки, мов нерви, що от-от мали здати.

- Сука…

Але щойно мій погляд впав на тріснуту камеру в кутку — усе стало на свої місця. Наче хтось вистрелив у мозок розгадкою. Він був тут. У моєму домі. Торкався речей. Читав мої записи. Сидів у моєму чортовому кріслі. Встановив камери. Вішав свої кляті записки. Слідкував.

Істерично я почав зривати кожен пристрій зі стін і стелі, шукати ще. Одна… Друга… Третя... Він не економив. Йому це, мабуть, подобалося. Спостерігати. Маніпулювати. Грати.. Одна, друга, третя… Він не пожалів на мене техніки. Та от за останньою четвертою камерою, що висіла над кухонною тумбою я знайшов ще одну записку. «Ти стоїш на місці, а от твоя подружка ні. Виявляється, вона все ж розумніша за тебе? Кароліна вже майже дійшла до розгадки. Якщо не хочеш ще один труп з перерізаним горлом, зроби так, щоб вона більше не сувала ніс у цю справу.»

Я закляк. Мов удар у живіт. Кароліна… Вона була мішенню. І тільки думка про це здатна була довести мене до шаленства.

Так, вона - катастрофа. Вона - буря, що вривалась у мій спокій. Але без неї - тиша, схожа на могилу. Я кохав її. Не як Вероніку - не за образ, не за статус, не за гарну картинку. А за божевільні ідеї, за здатність боротися, коли всі здаються. За те, що вона сильна, навіть коли світ валиться.

- Я не дозволю… Тільки скажи як мені її знайти?? Де вона зараз?!

Раптом на телефон прийшло повідомлення з невідомого номеру. Це було фото з адресою. Я швидко записав все й раптом фото зникло, а номер пропав.

- Як ти… Як ти це робиш?

У відповідь камера в моїх руках замиготіла. Мерехтіння, ніби воно... сміялось. З мене. З усього.

Я кинув її на підлогу - і почав трощити. Один удар. Другий. Камери летіли в стіни. Розлітались, як моє терпіння.

- Дивись тепер, виродку! Ось тобі шоу!

Я різко накинув пальто, вискочив у ніч - і вже за мить мчав машиною до тієї адреси. Годі було думати. Тільки діяти.

Бо, якщо я спізнюся, - це буде ще одна могила. І ще одна смерть, яку я точно не зможу собі пробачити.

Кароліна

Ще майже тиждень пішов на те, щоб врешті-решт згадати, звідки цей клятий ключ. І коли вже здавалося, що всі нитки обірвались, спогад повернувся - Віктор. Він показував мені будиночок і навіть просив занотувати адресу. Я знайшла її у старому робочому блокноті, між обривками думок і списками справ.

Було лячно їхати туди самій. Але я не мала вибору. Взяти з собою когось? Неможливо. А з Матвієм… Я просто не могла. Що йому сказати? Я звинуватила його у смерті. Зачепила найболючіше місце. І тепер не могла собі пробачити. Мене нудило від самої себе - буквально. Усе частіше накривала апатія, втома - незрозуміла, глибока, липка. Голова боліла, як проклята. Треба брати відпустку. Треба вирватися, але спершу - закінчити цю історію. А тоді, можливо… Можливо, ми з Матвієм ще зможемо зібрати уламки. Якщо ще не пізно.

Викинувши це все з думок я поїхала до будинку. Їхати треба було далеко, тому дорога зайняла чимало часу й я була на місці коли вже стемніло. Район був сумнівний. Це більше схоже на селище, біля міста у якому не було жодного натяку на цивілізацію.

- Господи і де ж той будиночок?

Та все ж таки я знайшла його. Точніше впізнала по фото. На воротах був замок і я заклякла. Можливо, це все помилка і тут живуть інші люди? Як мені відкрити цей замок, якщо є ключ тільки від будинку?

- А що якщо…

Я засунула ключ, провернула декілька разів й той піддався.

- Зручно. Все лише одним ключем відкривати.

Я не поспішала зайти в будинок. Спочатку мені закортіло оглянути всю територію. Від воріт йшла кам’яна доріжка до будиночку, довкола неї я побачила зав’ялі лілії. Усмішка сама натягнулась на обличчя. Він не забув. Віктор висадив тут лілії лише заради мене… Я пройшлася далі й помітила дерев’яну альтанку. Вона була пофарбована в неймовірно красивий білий колір й оповита квітами. Раптом сльози самі собою навернулись на очі. Ну чому?? Чому він настільки сильно кохав мене, а я геть нічого не відчувала?!

А може… все було не так. Може, якби не його смерть, я б ніколи не зустріла Матвія.

Біля альтанки - невеликий, але доглянутий сад. Я повільно підійшла до веранди. Дерев’яні меблі, підлога, кольори - усе в моєму стилі. Наче він будував цей дім із моїх уявлень. Провела рукою по теплій стіні й, затамувавши подих, відчинила двері.

Будинок був скромним. Дві-три кімнати. З коридору - кухня. Невеличка, затишна. Як я люблю. На столі лежала записка.