Глава 30

Кароліна

Пройшло декілька тижнів з моменту нашої сварки. Я вирішила хоч трохи не думати про Матвія й повернутися до справи. Віктор певно, що розізлився б на мене зараз за те, що дозволила собі забути про нього.

Всівшись за стіл я дістала всі папірці, які встигла зібрати за весь час розслідування.

Перша жертва – молодий хлопець Олексій Павличенко. Він був знайдений у лісі з перерізаним горлом, але за що його вбили? Ми вже знаємо, що це точно була помста з боку вбивці, адже хлопець разом з компанією накачав наркотою й зґвалтував якусь дівчину. Матвій розказував, що зі слів друзів Олексія жертва виглядала дорого вдягненою, а в барі й зовсім казала, що вона дочка депутата. От тільки якого? Наркотики, які вживали хлопці – «Весела Голлі» не дала нам ніякої інформації, хоча Валійський казав, що в наркокартелі працює пацюк нашого вбивці. Друга жертва – активіст Антон Мирошниченко. Що зазвичай роблять активісти? Правильно. Виступають проти влади. Проти кого боровся він? На його рахунку тисячі депутатів й вся інформація щодо дітей прихована. Це як шукати голку в копиці сіна. Він багато копав на депутатів. А може на когось конкретного? Треба ще раз переглянути дати перед його вбивством. Далі… Третя жертва – Валентина Шишкевич. Взагалі незрозуміло що вона тут робить. Скоріш за все її вбили, щоб збити поліцію зі сліду, або… Він хвилювався. Проміжок між вбивством активіста та жінки надзвичайно короткий. Це означає, що її вбивство могло бути спонтанним. Четверта жертва – Максим Шишкевич. Так склалась доля, що це син тої нещасної жінки. Раніше він працював разом з Матвієм у слідчому відділку. Вони разом полювали на вбивцю, але після вбивства матері Максим наче з розуму зійшов. Він почав копати більше, глибше. Врешті-решт він знайшов те, що не повинен був. Чи могли прибрати його колеги? Капітан поліції Микола Анатолійович вже підставляв Матвія. Чи міг він так само підставити Максима? Хто керує поліцією? Вбивця? Депутат? Чи хтось інший?

Перед своєю смертю Максим зустрівся з Віктором, оскільки той теж займався розслідуваннями. Слідчий передав йому усі докази.

- Усі докази…

Я згадала як мені на пошту надійшов лист, в якому Віктор говорив про те, що сховав докази і я повинна їх знайти якомога швидше й засадити вбивцю.

Отже, мені треба якимось чином потрапити до квартири Віктора. Якщо доказів там не буде, то вони точно будуть десь в іншому місці.

З тумби я дістала копію ключів від його квартири, які він подарував мені про всяк випадок.

- Він наче знав, що його вб’ють…

Приїхавши до його будинку я тихо відкрила двері, так, щоб сусіди не почули, що тут хтось є. Зайшовши всередину, я жахнулась. Тут хтось був. Крок за кроком, я ступала по розкиданих паперах і перевернутих меблях. Кімнати були перевернуті догори дном: висунуті шухляди комодів, шафи з відчиненими дверцятами, одяг вивалений на підлогу. Здавалося, тут не просто шукали, а нищили все на своєму шляху. Навіть подушки були розрізані, а шпалери обдерті - немов шукали щось, заховане в стінах.

Я відчувала холод, що пронизував до кісток, не тільки від протягу з відчинених дверей, а й від усвідомлення того, що Віктора, вбили через папірці. Кожен крок відлунював у тиші, підкреслюючи порожнечу, яка залишилася після нього.

Погляд зачепився за перекинуту фотографію на столі: Віктор разом зі мною усміхнений, з келихом в руці, на новий рік. Це було так несхоже на теперішню картину.

Віктор був майстром конспірації, він ніколи не залишав важливу інформацію на видноті. Я знала, що він мав свої "схованки", але, очевидно, не вдома. Можливо, він ніс докази з собою, коли його наздогнали. Або він їх заховав у зовсім іншому місці, про яке ніхто, крім нього, не знав. Можливо, він довірив їх комусь.

Раптом погляд знову наткнувся на ту фотографію з новорічної вечірки. У ту мить, спогади нахлинули, мов хвиля. Це був той Новий рік, коли він ледь не зізнався мені в коханні. Я відчувала тоді його хвилювання, бачила, як він збирається з духом. А потім, перед тим, як сказати головне, він якось дивно посміхнувся і пробурмотів щось про дім, у якому ми будемо жити разом. Я тоді не надала цьому значення, подумала, що це просто жарт, романтична фантазія напідпитку. Але зараз його слова набули зовсім іншого сенсу.

Згадався кожен його рух, кожне слово. "Я купив для нас будинок," - сказав він, дивлячись мені прямо в очі, - "а ключ заховав у твоєму подарунку". Тоді я відмахнулася, посміялася, мовляв, "Дмитре, перестань жартувати". А він лише загадково усміхнувся.

Мій подарунок... Це була невелика коробка, загорнута в блискучий папір. Всередині - сувенір, якась дрібничка, що не мала особливої цінності. Але що, якщо ключ був не всередині сувеніра, а якось прихований у самому пакуванні або в коробці? Я тоді навіть не розглядала подарунок детально, просто раділа увазі.

Свічка! Це була саме та свічка, яку Віктор подарував мені на Новий рік. Я була впевнена, що забрала її додому, але, мабуть, у поспіху або просто через неуважність, залишила її тут. І вона стояла на столі, просто на видноті, серед усього того хаосу.

Я кинулася до столу. Руки тремтіли, коли я шукала поглядом. Залишки свічок, розкидані речі, але... ось вона! Стояла майже цілою, немов дивом уникнувши погрому. Це була велика ароматична свічка в скляній склянці, з якимось ніжним, ледь відчутним запахом. Я пам'ятала, як Віктор казав, що вибрав її через цей аромат, бо він нагадував йому про мене.

Я обережно взяла її в руки. Вага здавалася звичайною, нічого підозрілого. Але я згадала його слова: "ключ заховав у твоєму подарунку".

Мій погляд упав на верхню частину свічки. Там, де мав бути ґніт, його не було. Замість нього, майже непомітно занурений у віск, я побачила щось металеве, що виблискувало у світлі, що пробивалося крізь вікно. Це був ключ. Захований майстерно, замість ґнота, залитий воском так, щоб його було важко помітити, але водночас легко витягти, якщо знаєш секрет.