Глава 29

Матвій
Я просидів на ліжку не знаючи скільки часу пройшло. Кароліна пішла й кімната одразу втратила всі свої фарби. Хоча… Можливо вона мала рацію. Ми не мали розслаблятись, не мали забуватись. Не мали закохуватись.
Я сидів на краю ліжка, напівроздягнений, з опущеною головою. Пальці вчепилися в ковдру, ніби вона могла втримати мене від того, щоб остаточно розвалитися.
Думки гули в голові, як поїзди на станції без кінця. Він утік. Я його майже спіймав. Ці руки могли зупинити його, але… Не зупинили. Від цього було важче дихати.
Далі я пам’ятаю лише сльози, які лилися рікою з очей. Мене завжди вчили, що я повинен бути сильним, відповідальним, уважним чоловіком, що я не маю права плакати та хіба я не людина? Хіба я не маю права на емоції?
«Ти чоловік. А чоловіки не плачуть.»
Це було наче закон, вирізьблений на внутрішніх стінах моєї свідомості. Хіба я не людина? Хіба я не маю права відчувати біль?
Перший звук, що вирвався з мене, був не риданням. Це був майже шепіт. Так, наче я й досі боявся, що хтось почує.
І тоді вони пішли. Сльози. Без попередження. Без дозволу. Справжні, важкі, солоні. Такі, що не зупиняться, поки ти не спустошишся до кісток.
Мене вчили тримати себе в руках, але ніхто не казав, що іноді це – найнебезпечніше. Тому що поки ти тримаєш, воно гниє всередині, а потім – вибухає.
- Чому? Чому я блять вимушений все життя жити звинувачуючи себе у чийсь смерті? Я більше не можу так…
Пальці ковзали по старому фото на тумбочці – я і батьки. Зовсім дитина, усміхнена, щаслива, ще без темних кіл під очима.
Сльоза впала на мамину усмішку. Я не вірив у всілякі прикмети, але знав точно – це був знак. Я мусив піти до них.
Через кілька хвилин я зібрався з думками, вийшов з під’їзду та сів у машину.
Зимовий світанок повільно розвіював темряву, вплітаючи сірі відтінки в замерзле повітря. Мороз пробирався крізь кожен шпарину, огортаючи світ невидимою ковдрою холоду. Та попри це, місто потроху оживало: тіні людей вимальовувались на вулицях - хтось поспішав у справах, дітлахи дзвінкою юрбою бігли до школи, а дехто, загорнувшись у теплий одяг, насолоджувався ранковою прогулянкою зі своїм собакою.
Кожен кілометр дороги давався непросто. Холодний клубок смутку знову стискав горло. Я їхав до них, до моїх батьків, туди, де їхній спокій. Пам'ять про них - це все, що залишилося, і ця поїздка - мій спосіб підтримати цей зв'язок, навіть якщо він лише в моїй свідомості. Могила - це не просто камінь, це єдине місце, де я можу подумки поговорити з ними, розповісти про все, що сталося.
Приїхавши я сів на лавку й прошепотів тихо, ледь чутно:
- Як же мені вас не вистачає…
В грудях щось знову стиснулось й до горла підійшов неприємний ком. Потерши обличчя руками й важко видихнувши я продовжив.
- Знаєте, я зустрів одну дівчину. Вона чарівна. Якби я тільки міг вас познайомити… Вона б вам точно сподобалась. Дядько Вадим до речі вже знає її. Ми зараз розслідуємо разом одну важку справу. Через мене помер свідок. Я винен у тому, що підставив охорону. Ви навіть уявити не можете як мені соромно. Я ненавиджу себе за це. На моїх плечах занадто багато смертей і майже всі на моїй совісті. Вони як камінь на шиї тягнуть мене на дно. Певно, коли я помру то потраплю до пекла.
Мене пронизав холодний струм - не від морозу, а від несподіванки. За спиною рипнув сніг, але самих кроків не було чути. Лише тінь раптово виросла поряд на снігу, і по моїй спині пробігло крижане тремтіння.
- Навіщо помирати, щоб побачити пекло? Хіба тобі мало твого життя?
Я миттєво напружився. За кілька метрів стояв незнайомець, закутаний у темне пальто та маску. Та навіть крізь цей морок я впізнав його фігуру, його обриси. Це був він. Вбивця.
- Ти добре знаєш, куди прийшов.
Той у відповідь лише хмикнув й спокійно відповів:
- Так. Я поважаю тишу цих місць.
- Чого ти хочеш?
- Те саме, що і ти. Відповіді.
- Я знаю! Це був ти!
Чоловік лише засміявся своїм бридким сміхом.
- Це лише здогад.
Від злості я стиснув кулаки. Злість й роздратованість почали охоплювати мене.
- Ти був у мене в руках. Ще трохи і… - Мимоволі я наблизився до нього – Чому втік? Чому не закінчив гру?
- Бо це не гра. І далеко ще не кінець.
Після цих слів я не витримав та вибухнув:
- Люди вмирають! Діти залишаються без батьків, батьки без дітей, а ти – тут, серед могил, мов тінь. Навіщо?
Він повільно наблизився до могили батьків й повільно присівши на лавку промовив:
- Може, я теж щось втратив. І більше, ніж ти думаєш.
- Хто ти?... Хоч ім’я назви…
- Ім’я нічого не змінить. Воно - лише етикетка на порожній пляшці.
- Я міг би арештувати тебе прямо зараз.
Я не бачив його обличчя, але точно знав, зараз цей покруч всміхається.
- На підставі чого? Твоєї інтуїції? – він замовк, зробивши недовгу паузу – А може, тобі просто потрібна розмова. Хтось, хто слухає.
Я нахмурився й відвернувшись від нього кинув через плече:
- Я не шукаю співрозмовників серед вбивць.
- І все ж… Ти ще й досі тут стоїш.
- Наступного разу я не лам тобі втекти.
Тиша. Ми знову обидва мовчали і вона неначе вбивала мене кожну хвилину прорізаючи в мені глибоку рану.
- Вони б тобою пишалися – раптом сказав чоловік.
- Навіщо ти це робиш? Це для тебе – частина гри?
- Ні. Це – межа.
- На могили своїх жертв ти так само приходиш, щоб потішити своє ЕГО?
- Не завжди. Але тут – особливе місце. Воно теж частина історії.
- Якої історії?
- Тієї, яку ви ще не дочитали.
- Як ти мене знайшов? Чому приїхав саме сюди?
- Я тут щоб нагадати: ми з тобою не такі різні. Ти шукаєш правду – я теж.
- Тільки я не вбиваю людей.
Вбивця повільно підіймається, я різко повертаюся, щоб передбачити його подальші дії, але той просто дивиться на могилу.
- Ти впевнений?
Я не відповідаю одразу. Між нами - кілька метрів і нескінченна історія. Ми дивились один одному в очі. Довго. Без слів. Мовчання висіло між нами густе, як вечірній туман, що спускався над кладовищем. Повітря холодне, але дихається важко - ніби світ затамував подих разом зі мною. Мої думки билися об одне й те саме: я не міг на це вплинути. Скільки б я не перекидав у голові події, рішення, мить за миттю - нічого не змінювалося. Я був там. Я бачив. Але не зупинив. Не тому, що не хотів. А тому, що не встиг. Не зміг. Мене вчили, що завжди є вибір. Що чоловік - це той, хто бере відповідальність. Але що, коли вибору не було? А що, як усе вирішила лише одна секунда, якої мені не вистачило?
Очі вбивці не ховаються. Він не нападає. Не біжить. Він просто стоїть. І дивиться. І я розумію - ми обидва вже давно всередині цієї могили. Просто один із нас ще дихає.
 - Ти міг би зараз зникнути і я не зможу нічого зробити, бо… Нічого не маю. Але пам’ятай: наступного разу не буде шансів.
- Тоді переконайся, що кинеш за ґрати правильну людину.
Він кладе щось на надгробок – маленький білий камінь. І мовчки розвертається вже пропадаючи серед дерев, як я встигаю викрикнути:
- Що ти зробиш з Кароліною?
Вбивця зупиняється. Пауза. Він не обертається.
- Вона шукає правду… так само завзято, як і ти.
- Не чіпай її.
- Можливо, вона вже ближче до центру, ніж ти думаєш.
- Якщо хоч пальцем…
Та він не реагує. Лише все так же спокійно кидає через плече:
- Це не завжди залежить від мене. Деякі речі рухаються самі.
Після цих слів він остаточно зникає залишивши мене наодинці разом зі своїми думками. Він сказав багато, але одночасно так мало. Я вперше не знав куди рухатись далі й що мені робити.