Глава 28

На вулиці почався дощ та я не спинялася. Просто бігла ковтаючи сльози. Я картала себе за те, що дозволила собі звинуватити його у всіх бідах. Навіщо я тільки сказала, що він винен у смерті Вікторії?
Я зупинилась важко дихаючи вже біля своєї квартири і раптом телефон у кишені почав дзвонити.
Поглянувши на екран, щось неприємно липке пройшлося тілом. Мама. Вона ніколи не телефонує просто так.
Продовжуючи стояти під дощем я взяла слухавку.
- Так. Щось трапилось?
- Кароліно. Батько прийшов до тями.
Після цих слів світ навколо мене наче зник. Руки затряслися, очі ще більше наповнилися сльозами після, здавалося, тривалої істерики. Серце закалатало в грудях й дихання почало збиватися. І це все було далеко не від щастя. Знову й знову я поверталась назад, в той момент коли стояла й затискала його рану, з якої лилася кров. Я могла його вбити. Могла, хотіла та… Не стала. Тому що коли ми вбиваємо монстра, то врешті-решт самі перетворюємось на нього. А я не хотіла платити таку ціну.
Тишу перервали мамині слова:
- Він каже, щоб ти приїхала.
- Зараз?
- Так.
Важко видихнувши я все-таки погодилась й зайшла, щоб переодягнутися. Поки я сушила волосся, перевдягалась та викликала таксі мене мучили думки про Матвія. Чому він не телефонує? Чому не пише? Чому я взагалі взяла той клятий телефон?!
З цими думками я вийшла на вулицю й сіла в машину.
Коли ми приїхали до лікарні я не хотіла заходити всередину. Вперше в житті я… Боялася. Я не знала, що він може сказати, або зробити. Не могла продумати його хід наперед.
Дощ вщухнув та я все ще стояла не наважуючись зробити крок вперед. Переді мною наче була безодня у яку я не могла впасти. І ця безодня - моє минуле, яке не хочеться згадувати. Знаходячись поруч з ними я наче повертаюсь назад. Я не хочу цього… Не хочу. Але я за весь цей час – після смерті стількох близьких та не дуже мені людей зрозуміла, що живу не для того, щоб тримати на цього виродка образу все життя. Я не пробачу його. Ніколи. Бо те, що він робив – не пробачається. Я просто ставлю крапку у наших з ним відносинах.
З цими словами я зайшла всередину й одразу наткнулась на матір. Було видно як вона переживає, як її погляд метушиться з одного боку в інший та коли він зупиняється на мені ми обидві відчуваємо полегшення.
- Давно він прокинувся?
- Декілька годин тому.
- І… Як себе почуває?
- Добре. Лікарі сказали, що він піде на поправку.
- Чому він сказав мені приїхати?
- Не знаю. Сама у нього спитай.
Я підійшла до палати та невпевнено смикнула за ручку. Зайшовши у приміщення в ніс одразу вдарив приємний аромат спирту та ліків. VIP-палата… Хто б сумнівався. Все було білим, чистим, вилизаним. Через відкрите вікно у кімнату пробирався холодний вітерець. Ранок був похмурим, тому палата була напівтемною.
- Прийшла? Ну проходь.
Він лежав майже нерухомо, як манекен, підключений до безлічі трубок і проводів. Коли я вперше побачила його після пробудження - він здавався чужим. Обличчя втратило ту звичну жорсткість, що колись морозила спину в дитинстві. Тепер воно було бліде, обм'якле, ніби зім’яте роками та тяжкими руками смерті, яка все ж не встигла забрати.
Ніс трохи кривий - слід старого перелому, як і шрами на щоках, що раніше лякали, а тепер виглядали жалюгідно. Очі були трохи прочинені, каламутні, як у старого собаки. Без тієї пекучої злості. Без сили. Без нічого.
На пальцях - синці від крапельниць. Груди підіймались рвано, з характерним шипінням апарату, що допомагав йому дихати. Монітор поруч блимав у ритмі його серця - серця, яке, на її здивування, все ще билося.
Вперше в житті він здавався маленьким. Не страшним. Не всесильним. Просто старим, виснаженим чоловіком, у якого закінчились всі методи принижувати й карати. І, можливо, залишились тільки думки про те, кого він зробив такими, як сам.
Я стояла мовчки. І дивилась на нього, ніби на уламок старої кімнати, з якої вийшла багато років тому - і ніколи більше не хотіла повертатись.
- Ти могла б просто піти і дати мені здохнути. Але ти лишилась. Не думав, що ти така дурепа, - сказав він, скрививши губи, як завжди, коли хотів зобразити.
Я вже майже дійшла до дверей, коли щось зупинило мене. Плечі трохи напружились, але голос залишився рівним, точним, мов лезо.
- А з нею що? З моєю сестрою. Що ти зробиш, коли знову піднімешся на ноги?
Тиша натягнулась, як струна. Потім:
- Не знаю.
Коротко. Без емоцій. Але так, що всередині щось защеміло.
- Вона встромила в мене скло. У власного батька. І не просто злякалась. Вона це зробила з розрахунком. Вже не маленька. Розуміє, що робить.
Він повільно перевів погляд на мене. Очі - порожні, холодні.
- Якщо думаєш, що я забуду - ні. Але я навчився чекати. Ніколи не б’ю двічі поспіль. Другий удар завжди точніший. Не кулаком. Іншим.
У грудях щось стислося. Але обличчя лишалося кам’яним.
- Не вийде, - сказала я твердо. Вона більше не буде поруч. І ти більше не зможеш навіть підняти на неї голос, не те що руку.
Він примружився.
- Думаєш, сховаєш її? Думаєш, станеш щитом? Я вже бачив, як щити тріскають.
Я зробила крок до нього. Голос був крижаний:
- Цього разу щит - не з кісток. І він не трісне. Він зламає руку тому, хто спробує його пробити.
Він не здригнувся. Навпаки - здавалось, ніби його навіть зацікавило.
- Не вдарю, - повторив він повільно. - Не тому, що передумав. Просто більше не має сенсу. У неї інша зброя. Тепер вона грає словами, поглядами, вибором. Думає, що виросла. Що може вирішувати, хто правий. Але за кожен вибір доводиться платити. І я просто нагадаю їй про це.
Я мовчала, вичитуючи кожну складку на його обличчі. Всередині підіймалася хвиля, але не гніву - сталевої готовності.
- Думаєш, ти зламаєш її зсередини? Як ламав нас усіх, тільки тихо, щоб не залишалось слідів?
Губи його ледь сіпнулись. То могла бути посмішка, але вона не мала тепла.
- Я нічого не ламав. Я відкривав очі. Якщо ви цього не витримали - це не моя провина.
Я повільно випросталась. Тінь за спиною потягнулась за мною, мов друга істота.
- Вона не впаде. І цього разу ти зіткнешся не з дитиною, яку можна зламати, а з нами обома. І якщо спробуєш торкнутися її - словом, поглядом, мовчанням - я повернусь. І більше не з порожніми руками.
Він мовчав. Лише кивнув ледь-ледь - не в знак згоди, а скоріше визнання: гра змінилась.