Глава 27

З плином часу, сон солодко огорнув мене в його обіймах, розчинивши всі тривоги. Його тепло, його ніжність здавалися тим рятівним прихистком, якого так довго прагнула моя душа і водночас так палко боялося моє серце. Дивно, але саме цього глибокого, всеохопного почуття я панічно уникала все своє свідоме життя. Тепер, притулившись обличчям, я відчувала биття його серця і чула його рівне дихання. Вперше за довгий час мене огорнув справжній спокій.
Телефонний дзвінок різко та грубо перервав наш сон. Я потягнулась до його телефону й побачила, що йому телефонував дядько.
Тихенько підвівшись з ліжка я пройшла на кухню й зачинила за собою двері, щоб не розбудити Матвія.
Знявши слухавку першу хвилину я мовчала, тому що дядько обрушив на мене цілу лавину образ.
- Матвію! Якого біса ти не приставив до палати єдиного свідка охорону?! Чим була забита твоя голова?! Я повертаю тебе на посаду слідчого, а ти поводиш себе як телепень.
- Добрий день. – Невпевнено прошепотіла я.
- Кароліно? А куди подівся цей негідник?
- Щось трапилося?
Моє серце раптово стиснулось, наче хтось вхопив його крижаними пальцями. Тривога, що ще годину тому лише тихо жевріла десь у глибині свідомості, тепер вибухнула всередині вогняним страхом. Я відчула це майже одразу - щось сталося. Щось жахливе.
- Трапилося. Передай йому, що через його недбалість до палати проникнув вбивця. Вікторія мертва. Єдиний блять свідок, який міг би описати вбивцю, за яким ми бігаємо ледь не пів року мертвий!! Тому що цей ідіот не приставив до її палати охорону!
У цю мить дядько скинув слухавку, а я скотилась на підлогу притискаючись спиною до холодної стіни.
Мої плечі здригались, сльози лились рясно, гарячі, як розпечене залізо, що випалювало сліди на шкірі. Я сиділа на кухні, згорблена, наче від болю фізичного, але це був біль іншого ґатунку, глибший, нестерпний, що точив зсередини. Якби ми подбали про неї... Вона була б жива.
Двері раптом відчинилися, і в кухню зайшов заспаний Матвій. Його волосся було скуйовджене, на обличчі ще залишався відбиток подушки, а погляд - м'який, теплий, спокійний. Та щойно він побачив мої сльози, цей спокій зник. Його очі миттєво наповнились тривогою.
- Кароліно! - вигукнув він, поспіхом підходячи до мене. - Що трапилось? Чому… Чому ти плачеш?
Він опустився навколішки поруч, простягнув руки, намагаючись обійняти, притиснути до себе, вгамувати мій розпач, як дитину, що прокинулась від кошмару. Його дотик був теплим, турботливим, але мені здавалося, що він обпалює.
Моя душа рвалася на шматки. Його обійми зараз були не втіхою, а нагадуванням. Про вину. Про втрату. Про смерть.
Я смикнулася, вирвалася з його обіймів - різко, майже з огидою, хоча серце розривалося навпіл.
- Не треба… не чіпай мене, - прошепотіла я, але голос мій задрижав, зриваючись на ридання. - Вона мертва, Матвію… Вікторія… Її вбили.
Він застиг. На мить усе завмерло - навіть повітря між нами стало нерухомим. Його погляд змінився: з розгубленого - на порожній, мов хтось миттю вибив із нього ґрунт під ногами.
- Що?.. - ледве почувся його голос.
- Уночі… хтось пробрався до лікарні. Прямо в палату. І… і добив її, - слова давалися боляче, кожне ніби кололо мене зсередини. - Вона була єдина. Єдина, хто вижив. І тепер…
Я схопилася за голову, сльози хлинули ще сильніше.
- Ми повинні були щось зробити! Ми мали її захистити! Але що ми робили? Ми трахались, Матвію! Чорт забирай, поки вона боролася за життя, ми лежали в ліжку, ніби нічого не сталося!
Його обличчя зблідло. Він опустив погляд, мов намагався знайти виправдання десь у підлозі, у власних тінях. Але їх не було.
- Я… я мав подбати про охорону, - тихо сказав він, більше собі, ніж мені. - Я знав, що це ризик. Я обіцяв…
- Але не зробив! - вигукнула я, відштовхнувшись від стіни, підвівшись. - Її смерть - на нас обох. Але найбільше - на тобі.
Мовчанка зависла між нами, мов ніж, готовий впасти й розсікти все, що ще залишалося цілим. Матвій не сказав більше ні слова. Він лише стояв, нерухомий, вбитий поглядом, у якому жевріло щось страшне - усвідомлення того, що він власними руками допустив найгірше.
Матвій стояв, мов укопаний. Його погляд був порожнім, застиглим, мов він уже встиг провалитись кудись далеко в себе - у ту частину душі, куди рідко ступає навіть власна свідомість.
- Знову. Знову через мене хтось помер. Я знав, що треба діяти. Знав, що вона в небезпеці. Але я… я хотів бодай на мить відпочити. Побути з тобою. Відчути, що я живий. І от… результат. Знову смерть. Знову через мене. 
Мене пройняв холод. Я дивилась на нього - і бачила не просто винного, а людину, яка живе з тінню смерті за плечима ще з дитинства.
Я хотіла сказати щось - якось полегшити, бодай трохи. Але всі слова здавалися мертвими. І між нами залишалась лише мовчанка, яка говорила гучніше за будь-який крик.
Раптом він підвів на мене заплакані очі. Вони були червоні, надламані, як і його голос:
- Ти справді вважаєш, що я винен у тому, що вона мертва?
- Я… - у мене пересохло в горлі.
Я не знала, що сказати. Внутрішньо все рвалося навпіл. З одного боку - так, він винен. Він не подбав про охорону. Не захистив єдиного свідка. Це його недогляд. Але з іншого - як можна звинувачувати людину за те, що вона просто на мить дозволила собі розслабитися? Відчути себе живою? Він - теж людина.
- Тобі краще піти, Кароліно, - сказав він тихо, майже пошепки, відвівши погляд.
Я застигла. Вітер з вікна торкнувся моєї шкіри, та я відчувала лише холод, який йшов зсередини. Мене знову почало трусити. Я зробила крок до нього, та він різко відсахнувся, наче дотик міг обпекти.
- Не треба. Не жалій мене.
Його голос тремтів.
- Ти маєш рацію. Я винен. Я не мав права… не мав права так підставити Вікторію. І я не допущу, щоб це повторилось. Тому - йди. Коли справа буде завершена, ти більше мене не побачиш.
Серце стиснулося так, ніби хтось стис його в кулаці. М’язи на обличчі здригались - я намагалася втримати сльози, але вони вже палили очі.
- Чому?.. - прошепотіла я.
- Чому? - Він гірко засміявся. - Бо я дозволив собі тебе покохати. Дозволив забути, хто я. Дозволив собі бути щасливим - хоч на кілька годин. І що з цього вийшло? Померла людина.
Він ковтнув повітря.
- Я не мав починати це все. Це… ми… - він глянув прямо в очі. - Ми були помилкою. Тому - йди.
Я стиснула щелепу так, що аж заболіло.
Це боляче - коли тобі дарують тепло, а потім його забирають. Або коли ти сам, власноруч, гасиш його в людині, яка вже стала частиною тебе.
Якби я не звинуватила його… Якби стрималась… Ми могли б пройти цей кошмар разом. Ми могли б витримати.
Я вибігла з його квартири, не відчуваючи під собою ніг, задихаючись у власних сльозах.
Я не вірила, що це кінець. Але, схоже, саме так і виглядає кінець - кінець хепі енду, який так і не встиг початися.