Глава 26

- Досі не можу повірити… Ми врятували її! Чуєш? Тепер у нас є живий свідок!

- Треба приставити охорону біля її палати. Він обов’язково повернеться, щоб добити жертву.

- Як він утік?

- Покруч, мабуть, добре знає ліс.

Матвій стиснув кулаки й опустив погляд.

- Я мав його зловити… Я був так близько…

- Не звинувачуй себе. Ми ще обов’язково впіймаємо його.

Сівши назад у машину я зашипіла від болю. Коли я впала, розбила собі коліна та й руки були здерті.

- Відвезеш мене додому? Мені треба…

Та не встигла я договорити, як чоловік перебив мене:

- Поїдемо до мене. Я оброблю тобі рани.

Цього разу я не сперечалась. Мені хотілося бути поруч з ним, тому я просто мовчки кивнула й відвернулась дивлячись у вікно.

В машині запанувала тиша. З одного боку нам стільки треба було обговорити. Мені вперше, а може й вдруге за все життя стало страшно. А що як він просто грається зі мною? Або намагається використати мене, щоб залатати власні рани? Я не вірила у те, що мене міг хтось покохати, бо зростала за принципом «любов треба заслужити». З іншого боку наші почуття зараз були на заваді розкриттю справи. Це пожирало мене зсередини. Я не могла дозволити собі сходити кудись прогулятися знаючи, що вбивця поруч і чим більше часу ми втрачаємо тим більше часу та жертв з’являється у нього.

Навіть не помітивши як швидко ми приїхали до його будинку, я спокійно вийшла з машини й попрямувала до під’їзду наче я була тут сто раз.

- У мене вдома нічого немає. Треба буде щось замовити. Яку кухню полюбляєш?

- Немає різниці. Їм усе: від дешевої локшини швидкого приготування до омарів.

- Тоді італійська тобі точно сподобається.

Матвій відкрив двері в квартиру й раптом завмер.

- Що сталося?

- Хтось у квартирі.

По тілу пройшовся холод… А що, як це… Ні-ні це не можливо. Це не може бути наш вбивця. Чи може?

- Нарешті ти приїхав, я вже зачекався, – пролунав з кухні важкий чоловічий голос.

Я не бачила обличчя Матвія, але відчула, як його тіло вмить розслабилось.

- Господи, що ти тут робиш? Ти хоч уявляєш, що я міг дістати пістолет й прострелити тобі голову?

- Ну дякую, племінничку. Ось така вдячність за те, що я тебе виховував.

Племінничок? То це його дядько! Той самий генерал.

Я обережно визирнула з-за спини чоловіка, сподіваючись побачити хоч щось.

- О! А це ще хто з тобою?

- Це Кароліна. Ми працюємо разом.

- Разом? Щось я не пригадую таких у відділку.

- Я журналістка. Матвій мав на увазі, що ми працюємо разом над справою.

Дядько кинув суворий погляд на племінника:

- І коли ти збирався розповісти мені, що залучаєш журналістів до справ?

- Одна з жертв була її близьким другом та колегою. Вона допомагає мені.

- То вона твоя колега?

- Так.

- З яких це пір ти водиш колег до себе додому? – з хитрою посмішкою запитав дядько.

- Я… Ми…

- Я думав, тобі подобається Вероніка. Вона розумна, гарна, спритна дівчина.

Ці слова прозвучали для мене наче удар. Тобто цей старий пердун хоче сказати що я тупа, незграбна й страшна? От я йому…

- Ні. Ми з Кароліною зустрічаємось.

- Зустрічаєтесь?
- Зустрічаємось? – перепитали ми з дядьком у Матвія в один голос.

- Так.

Сказавши це, він ніжно взяв мене за руку й притягнув до себе.

- Савченко Вадим Григорович. Дуже приємно познайомитись, юна леді.

- Навзаєм. Мене звати Кароліна. Кароліна Мельник.

- Мельник?

- Т-так. Щось не так?

- Ні, просто прізвище знайоме, – усміхнувшись сказав чоловік.

У відповідь на це я нічого не сказала й сильніше притиснулась до Матвія.

- Ну, якщо мій племінник уже представив вас мені як дівчину… Не майте сумнівів - він кохає вас.

- Дядьку. Може, тобі вже час?

Нікуди не поспішаючи, чоловік накинув піджак й підійшов до Матвія ближче:

- Повертайся на роботу, хлопче. Я домовився з ким треба. Тебе повернуть на те саме місце де ти й працював. Звання старшого слідчого твоє.

- Я подумаю.

- Гей. Я знаю, що тебе підставили, тому ти невинний. То доведи їм усім, що ти не збираєшся ховатися як робиш це зараз. Ти або вилазиш з нори й ставиш всіх тих йолопів на місце, або вони доб’ються свого.

З цими словами він вийшов й зачинив за собою двері. Ми залишились стояти вдвох.

- Ти б прислухався до слів дядька. Він правду каже.

У відповідь він лише видихнув й пройшов на кухню. На столі стояли пакети з продуктами й маленька записка: «Знаю, що у тебе вічно немає чого їсти».

- Схоже, обійдемось без італійської кухні – сміючись сказала я.

- Думаю, ми зможемо з цього щось наварганити.

Наступні тридцять хвилин пройшли непомітно швидко. Я опускала спагеті у киплячу воду, обережно нарізала овочі, відчуваючи спокій поруч. А він, зосереджено готуючи соус, здавалося, доповнював кожен мій рух. Ми не заважали одне одному, ні, ми ніби пливли в одному потоці, де кожен жест був зрозумілий без слів. Це була тиха гармонія двох душ, об'єднаних спільним заняттям.

Вже за годину ми сиділи за столом нарешті повечерявши, або як правильніше буде сказати поснідавши, бо за вікном потроху пробивалося сонце.

- І все ж ми забули про десерт – з хитрою та водночас спокійною посмішкою сказав Матвій.

- Десерт? Ти не наївся?

- Так, я ще й досі голодний.

- Чого хочеш? Може замовимо? Або сходимо у магазин.

- Іди сюди.

Я з здивуванням поглянула на чоловіка.

- Нащо?

- Скажу тобі назву десерту.

- А так сказати не можеш?

- Просто підійди.

Я підвелась з стільця й підійшла до нього та не встигла нахилитися, щоб він щось сказав, як цей хитрий лис перехопив мене й одним рухом посадив собі на коліна.

- Щ-що ти робиш?!

- Планую з’їсти свій десерт, – прошепотів Матвій, ніжно цілуючи мене у шию.