Глава 25

Кароліна
Ми вже майже доїхали до того місця де останній раз світився телефон Вікторії, як раптом машина різко зупинилася.
- Він ще може бути тут. Тому сиди в машині.
- Що?! Ти з глузду з’їхав?? Ти не підеш туди один!
- Ти не розумієш?? Він полював на тебе! І якби не переплутав з Вікторією то тебе б вже не було в живих!
- Я піду з тобою і крапка!
- Я не хочу втратити ще одну цінну для мене людину, а потім все життя звинувачувати себе в тому, що не зміг тебе вберегти.
Я завмерла. Він боявся за моє життя, а я за його і ми нічого не могли з цим зробити. Тому залишалось тільки бути разом. Вдвох.
- Послухай, якщо ми вже й зустрілись у цьому довбаному світі, якщо покохали одне одного, якщо це доля…. То я не помру. Ми не помремо. У мене з собою є зброя. Підемо вдвох.
Він довго думав чи варто йти на такі ризики. Зрештою його погляд пом’якшився й чоловік торкнувся моєї руки.
- Тільки пообіцяй, що не відійдеш від мене ні на крок.
- Обіцяю.
Ми разом вийшли з машини, але я завмерла.
- Аптечка.
- Що?
- Якщо нам вдасться її врятувати, треба буде надати першу допомогу.
- Візьми у багажнику.
Я швидко схопила маленьку коробку й пришвидшила крок.
Пройшовши так десь хвилин десять Матвій виставив переді мною руку.
- Стій – майже пошепки сказав він.
- Чому? Що сталося?
- Машина.
Я визирнула з-за спини чоловіка і тихо зойкнула.
- Це її. Це машина Вікторії.
- Не схоже на те, щоб він був усередині.
- Її теж не видно. Думаєш потягнув у інше місце?
- Навіщо? Він спокійно міг вбити її тут.
Ми акуратно пройшли до машини й перше, що я помітила на землі – кров.
- Глянь!
Ми обдивились все місце і дійшли до висновку, що Вікторія була ще жива.
- Тепер все зрозуміло. Ти казала, що на парковці він затягнув її у багажник?
- Так.
- Там вона, певно, знайшла зброю і коли він намагався витягнути її, вдарила його. Потім побігла шукати телефон, але встигла лише ввімкнути його як він підійшов ззаду та добив її.
- Навіщо йому тягнути її звідси кудись в інше місце?
- Він злякався, що її вже шукають. Коли вона увімкнула телефон наш маніяк зрозумів, що тут скоро будуть копи.
- Але він міг просто поїхати.
Матвій поглянув на водійське кермо і спробував завести машину, але та не далась.
- Бензину немає. Ось чому він потягнув її в інше місце.
Не дивлячись на те, що зараз була зима, снігу не було. Лише дощі та болото.
- Шукай сліди. Куди б він міг потягнути її.
На те, щоб знайти хоч щось у темряві нам знадобилось ще декілька хвилин. Я й не сподівалась на те, що ми знайдемо її живою, аж раптом крик з темряви лісу.
- Туди!!
Ні секунди не вагаючись, ми зірвалися з місця на розпачливий жіночий зойк! Гидке болото хлюпало й чвакало під ногами, липнучи до черевиків мерзенною хваткою, немов намагаючись нас затримати. Лютий холодний вітер бив в обличчя, шарпаючи моє коротке волосся, а в скронях шалено билася одна єдина думка: "Врятувати її! За будь-яку ціну!" І ми летіли крізь ліс, підганяючи себе скаженим темпом.
Серце шалено закалатало в грудях, коли крізь густу пітьму переді мною нарешті виринув чорний, моторошний силует чоловіка. Жах скував мене з голови до ніг, коли я побачила, як у його руці блиснув сталевий відблиск ножа. Він потягнувся до Вікторії, і в ту ж мить – один рух! – і до моїх вух долинуло її хрипле, захлюпане дихання. Він… він перерізав їй горло!
- Ні!!! – не втримавшись закричала я.
Все сталося в одну мить. Я навіть не встигла зрозуміти, як зловмисник витягнув пістолет. Гримнув постріл. Щось засвистіло біля мого вуха. Я інстинктивно присіла, нога ковзнулася на мокрій землі - і я важко впала.
- Кароліно!!! - почувся десь поруч розпачливий крик Матвія.
Він одразу опинився біля мене, тримаючи мене за плечі, трясучи, оглядаючи.
- Схопи його... врятуй Вікторію... - вирвалася з моїх пересохлих вуст.
- Я... Я врятую тебе! Ти поранена! - його голос був сповнений паніки.
- Я в порядку! - майже вирвалася я. - Куля мене не зачепила! Швидше! Схопи його! Часу обмаль!
Ми підхопилися разом. Убивця тим часом навів на нас зброю вдруге, але замість пострілу ми почули тільки сухе клацання - магазин був порожній.
Не гаючи ні секунди, Матвій кинувся за ним, а маніяк, зрозумівши свою безпорадність, рвонув навтьоки.
Я підбігла до Вікторії. Вона хрипіла, на шиї темніла смуга крові. Поріз був неглибоким. Вона ще дихала. Вона ще трималася за життя. У нас був шанс її врятувати.
Руки тряслися, але я змусила себе зосередитись. Аптечка! Вона була зі мною - я відчайдушно смикнула заклепки, розкидаючи вміст прямо на землю.
- Тримайся, Вікторія... Зараз, зараз...
Кров повільно витікала з її шиї, а хрипіння ставало важчим. Я знала: головне - зупинити кровотечу й не дати їй захлинутись.
Я вихопила стерильну марлеву серветку, зі всієї сили натиснула її прямо на поріз. Вікторія сіпнулася, але я не відпустила.
- Дихай... Будь ласка, дихай...
Вільною рукою я дістала бинт. Однією спробою я притисла серветку до рани і обмотала їй шию бинтом - щільно, але так, щоб не перекрити дихання. Кожна секунда тягнулася вічністю. Я бачила, як кров просочується крізь марлю, але тиск працював - потік сповільнювався.
Я нахилилася до її обличчя. Губи тремтіли, а очі металися з боку в бік.
- Ти сильна... Я з тобою... Ти мусиш триматися...
Я підтримувала її голову, намагаючись утримати дихальні шляхи відкритими. Вологий бинт під пальцями ставав теплим і липким, але я не зупинялася.
Погляд Вікторії став трохи яснішим. Вона кліпнула, наче намагаючись сказати щось без слів.
- Тсс... Не говори... Просто дихай... - прошепотіла я.
Десь позаду лунав тупіт - Матвій переслідував убивцю. А я сиділа на холодній землі, тиснула на рану і молилася, щоб швидка змогла сюди добратися.
Я швидко, однією рукою, витягла телефон із кишені. Тремтячими пальцями натиснула на екстрений виклик.
- Алло, швидка! Поранення! Шия, сильна кровотеча! - мій голос зривався. - Лісосмуга біля автодороги, неподалік закинутого дачного кооперативу. Будь ласка, швидше! Вона дихає, але їй погано!
Оператор підтвердив, що бригада вже прямує. Я кинула телефон поряд на землю, знову обома руками натискаючи на перев'язку.
Вікторія ледве-ледве дихала. Її груди підіймалися уривчасто, нерівно.
- Тримайся... Будь ласка, тримайся...
Я знала: головне зараз — не рухати її. Навіть найменший неправильний рух міг коштувати їй життя.
Я опустилася на коліна поруч, тримаючи її голову у стабільному положенні, обережно підтримуючи під потилицею.
Кожна секунда здавалась вічністю.
Чути було тільки моє важке дихання, шурхіт вітру і рідкісне стогнання Вікторії. Я весь час перевіряла її пульс на зап’ясті - слабкий, але ще відчутний.
Матвій не повертався. І я знала: поки він ловить убивцю, моє завдання - зберегти Вікторії життя.
Я зігрівала її своїм тілом, накрила її своєю курткою, не припиняючи тиснути на рану. Чекала на світло фар, на звук сирени, на порятунок.
І шепотіла їй, раз по раз:
- Ти справишся. Ти не здасися. Я тут. Я не відпущу тебе...
Далеко попереду я почула звук сирени. Світло мигалок пробивалося крізь темряву між деревами. Швидка не могла під'їхати близько — вузька стежка через ліс була для машини непрохідною. Вони зупинилися на трасі, за кількасот метрів від нас.
- Тут! Ми тут! - закричала я, намагаючись привернути їхню увагу.
І майже одразу з-за дерев виринув Матвій. Він біг до нас, обличчя вкрите потом і відчаєм.
-  Втік... - прохрипів він, стискаючи кулаки. - Тварюка втік...
Я ледве зважилася відвести погляд від Вікторії.
- Швидка вже поруч! Допоможи мені! Ми мусимо донести її!
Матвій кивнув, і ми обережно, з усією можливою ніжністю, підхопили Вікторію. Я підтримувала її голову та шию, Матвій тримав її під спину і ноги. Кожен наш рух був злагоджений, обережний, ніби ми несли кришталеву вазу, що могла розбитись від одного дотику.
Вона ледь чутно стогнала, очі її були заплющені, але пульс ще тремтів під моїми пальцями.
Ми з останніх сил пробивалися через гілки, обриваючи собі руки, спотикаючись на нерівностях землі.
Нарешті ми вийшли до узбіччя. Фельдшери вже бігли нам назустріч із ношами.
- Перерізане горло, але не глибоко! Дихальні шляхи прохідні! Давила на рану, - швидко викрикнула я, передаючи Вікторію в руки медиків.
Вони вмить наклали нові перев'язки, під’єднали кисневу маску. Я бачила, як один із фельдшерів киває - шанс був.
Матвій допоміг їм обережно підняти ноші й заштовхати їх у салон швидкої. Я стояла осторонь, вся в крові, збита з ніг, але не відводила очей від машини.
Коли двері швидкої зачинилися і сирена заревла знову, я нарешті дозволила собі вдихнути. Вікторія їхала туди, де могли врятувати її життя.
А ми лишилися стояти на узліссі - двоє людей серед нічного холоду, що тільки тепер почали усвідомлювати, через що щойно пройшли.
І що все ще не закінчено.