Глава 23

Кароліна
- То що тут відбулось поки мене не було? – ліниво потягуючись запитав Матвій.
- Ти знаєш мою начальницю Вікторію?
- Звідки мені про неї знати?
- Так ось, наш вбивця її викрав й скоріш за все вже вбив.
- Чому ти так думаєш?
- Ми бачили з камер спостереження як він напав на неї в машині, а потім закинув її тіло в багажник та втік.
- І ви через камери спостереження не побачили його обличчя??
- Він… Він знав як їх обійти.
- Добре, чому ви вирішили, що це був він? Можливо, це якийсь божевільний фанат твоєї Вікторії?
На цьому моменті я напружилася. Була одна ідея, яку мені страшно було озвучувати, але все ж вона мала право на існування.
Я дістала телефон з кишені й знайшла фотографію, де ми всією командою фотографувались на обкладинку сайту.
- Ось я, а ось Вікторія. Нічого не помічаєш?
Придивившись пильніше Матвій завмер. В його очах вирував цілий коктейль емоцій: спочатку спалахнула глуха, нищівна злість, що стискала кулаки й змушувала зуби мимоволі стиснутися. Потім її місце заступила липка холодна тривога, що змушувала дихання стати нерівним і поверхневим, але над усім цим домінував первісний, паралізуючий страх. Він боявся, бо Вікторія була достобіса схожа на мене. Те саме каштанове коротке волосся, така сама бліда шкіра, худорляве тіло. Вона намагалася одягати те саме що і я, намагалася копіювати мене в усьому.
- Зрозумів?
- Думаєш, він хотів таким чином попередити? Чи просто помилився?
- У нас з нею навіть машини однакові. Думаю, він помилився.
- Ти дзвонила їй? Телефон вимкнений?
- Там йшли гудки, але ніхто так й не відповів.
- Отже, ми можемо відстежити її телефон. Спробуй подзвонити ще раз.
Я набрала номер, але телефон раптом видав, що абонент знаходиться поза зоною досяжності мережі.
- Він витягнув SIM-карту. Треба дзвонити операторам.
- Але навіщо? SIM-карти все одно немає.
- Вони зможуть відстежити місце де він востаннє був коли ще мав доступ до мережі.
Матвій швидко набрав номер оператора.
- Доброго дня, це старший слідчий Савченко, Головне управління поліції Київської області. У нас термінова ситуація - підозра на викрадення. Потрібно оперативно відстежити мобільний телефон жертви. Зможете допомогти?
- Доброго дня. Так, звісно, слухаю. Дайте, будь ласка, номер телефону або IMEI пристрою.
- Номер є, але у нас інформація, що SIM-карту вже вийнято. IMEI, на жаль, теж поки що відсутній - телефон не був зареєстрований у нас до цього моменту. Можемо щось зробити?
- Розумію. Якщо SIM-карта неактивна, а IMEI невідомий, то ми не можемо безпосередньо відстежити пристрій. Усі дії по геолокації прив’язані або до SIM, або до IMEI. Без них - нічого не відображається в системі.
- Телефон міг бути підключений до Wi-Fi або працювати з активною функцією Find My Device. У вас є технічна можливість перевірити останні авторизації цього номера в мережі - наприклад, хоча б останню активну вежу, де він був, ще до видалення SIM?
- Так, можемо дати вам останні сеанси з’єднання цього номера - за умови, що SIM була активна до того. Вам потрібно надіслати офіційний запит через наш центр обробки запитів правоохоронних органів. Це робиться через прокуратуру або напряму, якщо є ухвала.
- Добре, запит оформляється. Якщо згодом дізнаємось IMEI - зможемо запустити відстеження навіть без SIM?
- Так, за умови, що пристрій знову з’явиться в мережі - навіть з іншою SIM-картою. Ми зможемо ідентифікувати його за IMEI та спробуємо дати його розташування через базові станції.
- Прийняв. Дякую за оперативність, чекайте запит впродовж 20 хвилин.
- Зрозуміло, будемо на зв’язку.
Чоловік тяжко зітхнув.
- Що таке? – раптом спитала Вероніка, яка весь цей час була з нами.
- Я не можу подати офіційний запит, адже мене звільнили.
- Що?! Коли вони встигли?!
- Це неважливо. Треба подумати як обійти системи.
- Чому ти не хочеш попросити дядька?
На цих словах Матвій скривився.
- Я ніколи у нього нічого не просив.
Я підскочила з дивану.
- А тепер ти візьмеш бісовий телефон та попросиш, адже зараз вирішується доля людини! Можливо, вона й не була доброю, або людяною, та це не означає, що вона має право помирати ось так.
- Добре, нехай це буде винятком.
Він набрав номер дядька та закрився у кімнаті. Я не намагалась підслуховувати розмову, просто сиділа й дивилась на Вероніку.
- Знаєш, не дивлячись на те, що дядько виховав його як власного сина, у них не зовсім гарні відносини – розбила тишу дівчина.
- Чому?
- Не знаю, сама у нього запитай. Але… Він змінюється. І це все заради тебе.
- Змінюється?
- Так, можливо, ти не помічаєш, але він дійсно… Змінюється.
- Може й так.
- То що між вами?
- Чесно? Я й сама не знаю.
- А що ти відчуваєш?
- Це, напевно, найскладніше питання зараз. Як для мене, так й для нього.
- Коли ви зловите цього вбивцю, то… Просто розійдетеся?
- Напевно. Хоча я б цього не хотіла.
- Значить ти все-таки закохалась! Скажи йому! – з блискучою усмішкою сказала Вероніка.
- Зараз не той час, щоб казати про почуття.
На цих словах Вероніка підвелась з крісла й пройшла в коридор.
- Знаєш, іноді краще сказати зараз, бо не завжди у нас є потім.
З цими словами вона закрила двері та пішла залишивши мене наодинці з думками.
У цей момент з кімнати вийшов Матвій.
- Куди пішла Вероніка?
- Не знаю, мабуть, на роботу.
- Дядько подав запит, а ще… Допоміг мені повернутися на місце слідчого.
Я бачила як він опустив очі, наче йому було соромно.
- Тобі не повинно бути соромно за те, що ти просиш допомоги. Твій дядько просто повернув тебе на твоє місце, яке ти заслужив своїм потом та кров’ю.
- Ти маєш рацію.
Раптом він підійшов та обійняв мене.
- Дякую.
- З-за що?
- За те, що ти поруч.
У цю мить  я зрозуміла, що навіть після того, як справа закінчиться… Я не зможу його забути. Ні не секунду. Кожен його дотик, кожен поцілунок. Його темні, зелені очі наче величезний ліс у якому так хочеться загубитися, його ніс з горбинкою, кожен його шрам. Сильні руки, тонкі, довгі пальці. Найпрекрасніше світле, хвилясте волосся та акуратні окуляри. Але найбільше мене тягнуло до його губ. Тонкі, але такі солодкі вуста. 
Я не помітила як весь цей час дивилась на нього ось так. Вдивлялась в кожну рису його обличчя.
- Що? – запитав він підіймаючи брову.
- Я… Нічого… Просто я… - не встигла я договорити, як відчула, що мої щоки вже палають.
- Ти жалкуєш про те, що тоді пішла з кабінету?
Я боялася відповіді. Боялася його реакції. Але все-таки махнувши рукою, я голосно зітхнула та закривши очі сказала:
- Так. Я жалкую.
Декілька секунд я стояла у тиші не відкриваючи очей. Мені було страшно як ніколи.
Очікуючи удару в спину, гострого слова, можливо, навіть знущання, я раптом відчула зовсім інше. Замість холоду відторгнення, його руки, сильні й водночас обережні, лягли на мою талію, пропалюючи крізь тканину одягу хвилею несподіваного тепла. І в той самий момент, коли моє серце завмерло в нерішучості, він притягнув мене до себе так близько, що я відчула його гаряче дихання на своєму обличчі. А потім… замість палкого поцілунку в губи, на який я несвідомо чекала, сталося щось зовсім несподіване, ніжне й майже нереальне - легкий, ледь відчутний дотик його губ до кінчика мого носа. Це було так невинно, так зворушливо, що в грудях розлилося дивне тепло, змішане з розгубленістю та неймовірною ніжністю. Увесь світ навколо ніби зник, залишивши лише це миттєве, дивне торкання, яке розбудило у мені цілу бурю незвіданих досі почуттів.
- Що між нами? – вирвалось у мене само собою.
- Щось, що не можна описати словами, але це точно щось більше аніж любов.
- То ти… Теж це відчуваєш?
- Якби я не відчував, то не стояв би тут.
- А що буде, коли ми закінчимо справу?
- Тоді буде нова сторінка. Нові ми. Нова історія де ми точно будемо разом.
- Разом?
- Разом.
Промовивши ці слова, він ніжно притулився лобом до мого, і в той самий момент мене огорнуло тепло, таке всеосяжне й затишне, що я зрозуміла – ось воно, моє справжнє. Більше нічого не мало значення, усі тривоги відступили. Я ніколи раніше не відчувала такої трепетної ніжності, такого спокійного й глибокого почуття. Ніколи не хотіла нікого так близько, так бережно, всім серцем, до останнього тихого подиху.
Раптом телефон Матвія задзвенів.
- Що там?
- Прийшли координати з останнього місцеперебування телефону.