Глава 21

Я сиджу в парку й спостерігаю за дитиною, яка видуває мильні бульбашки. Вона щаслива, усміхнена, поруч з нею люблячі батьки. Сонце грається на її обличчі, відблискує у прозорих сферах, що злітають у повітря. Дивлячись на ці бульбашки, розумію, що люди такі ж. Хтось лопається від найменшого подиху вітру, а хтось тримається довше, але все одно зникає. Одні - яскраві, строкаті, помітні. Інші - тьмяні, непомітні, мовби нереальні. Деякі тримаються купи, шукають підтримки. А є ті, що летять самі й завжди самі зникають. І всі вони - тимчасові. Як і все навколо.
Колись я теж був бульбашкою. Сірою, бляклою, невидимою. Мене не помічали. Мене не слухали. Мене не любили. Я плив за вітром, як усі. Боявся зайвого руху, слова, погляду. Боявся луснути — не тому, що цінував життя, а тому, що навіть смерть здавалася мені непомітною, нікчемною. Як і я сам. Світ проходив повз мене, топтав мене, і не помічав цього. А потім щось змінилося. Я втомився бути порожньою оболонкою. Я більше не бульбашка. Я - пальці дитини, які з насолодою тицяють у тендітну плівку. Я - вітер, що безжально рве їх зсередини. Я не просто лускаю бульбашки. Я пам’ятаю, яким був - і саме тому роблю це з насолодою.
Встаю з-під дерева та прогулююсь вулицею. Сьогодні надзвичайно сонячно та, не зважаючи на це я тремтів від холоду. Сонце не гріє тих, хто не вірить у світло. Іноді я замислюсь про те, чи міг би я піти іншим шляхом? Стати звичайною людиною. Працювати десь в офісі на якогось покидька, приходити додому, варити суп і заїдати нав’язливі думки.
Чого я хочу насправді? Чесно й сам не знаю. Зараз у мене є ціль, яку я прагну виконати, але що буде потім? Потім, коли я досягну того, чого хотів. Я продовжу вбивати? Це вже частина мене?
Мої думки перервав телефонний дзвінок. На екрані висвітилось ім’я одного з моїх спостерігачів. Він був власником клубу в якому я вперше передав Павличенку наркотики й підсунув дівку.
- Чого тобі?
- Здається у нас проблеми, бос.
Напруга пробігла холодною хвилею, змусивши мої щелепи зімкнутися до болю. Понад усе я ненавидів коли хтось руйнував мої плани.
- Хто?
- Це місцевий барига. Можливо ви знаєте його? Валійський. Взагалі не розумію чого його раптом зацікавила ця інформація…
- Кажи вже – не приховуючи роздратування сказав я.
- Спочатку він попросив відео з камер спостереження. Хотів побачити запис того вечора, коли Павличенко відпочивав з друзями в клубі.
- І?
- Звісно там нічого не було. Потім він пішов до бармена й здається вони про щось таки поговорили.
- Тобі здається? Чи ти впевнений?
- Впевнений. Я чув їх розмову.
- Що він розказав йому?
- Про дівчину, яку компанія Олексія тоді повезла з собою. Він знає, що вона дочка депутата.
Не дослухавши я скинув слухавку. Цей паскудник вирішив порити інформацію? Перенабравши номер я подзвонив у відділок. Я кілька хвилин слухав гудки, поки капітан нарешті не підняв слухавку. 
- Чого так довго?
- Я просто… Я на роботі. Не хотів, щоб нашу розмову хтось почув.
- Валійського пам’ятаєш?
- Хіба такого можна забути? Він щось утнув? Треба витягнути його звідкілясь?
- Треба, щоб ви загнали його в пастку й вбили.
Хвилинне мовчання заполонило слухавку.
- Щ-що?
- Візьми декілька хлопців та прослідкуйте за цим йолопом, а коли заженете його в глухий кут я буду на місці. Прихопи з собою службовий пістолет.
- Я… Зрозумів.
Скинувши слухавку я тяжко видихнув. Валійський копав не просто так. Він комусь допомагав. І цей хтось явно отримає по заслугах.
Коли капітан нарешті загнав Валійського у старий, закинутий склад, я вже був на місці.
- Сюди припреться один з ваших слідчих.
- Що ти маєш на увазі?
- Савченко. Коли він знайде труп влаштуєте йому облаву. Скрутите руки й кинете за ґрати. Про докази я подбаю.
- Але… Навіщо?
Я роздратовано зиркнув у його сторону.
- Занадто багато питань, капітан. Ви так не думаєте? Якщо Савченко дізнається правду вас не прикриють ваші погони. Кожний згниє там де йому місце.
Пробравшись всередину, я дуже швидко знайшов Валійського. Він, як наляканий звір, забився в кут кімнати й судомно намагався знайти сигнал.
- Погано ловить, еге ж? – озвався я з посмішкою.
Хлопець здригнувся й кинув погляд у мій бік.
- Х-хто ти?
- А хіба ти вже не здогадався? – я повільно наближався.
- Ти… ти вбивця?
- Браво. Дуже глибоке припущення, як на наркомана.
- Я вже написав… - почав було він, але я різко перебив.
- Кому? Савченку? Думаєш, цей цуцик врятує тебе?
Я навів дуло пістолету йому просто в обличчя. Його руки здригнулися, голос затремтів. 
- У мене є зв’язки… мої люди знайдуть тебе…
- Навіщо мертвому зв’язки? – холодно мовив я.
- Що?
Він не встиг договорити. Один постріл – і тонка цівка крові змішалася з пилом на підлозі. Його тіло з глухим ударом впало додолу. Потрібно було йти. Але спершу – фінальний штрих.
Я посадив мертве тіло на стілець, зафіксував положення, кинув сигнал своїм – час заходити. Я знав, що Савченко поруч. Я чув його кроки.
Минув час. Усі докази ми скинули на слідчого і тепер залишилось лише пару дрібниць. Одна з них – журналістка. Вона крутилась біля Савченка, ніби його тінь. Я поглибився у цю справу й почав слідкувати за нею. Дізнався де вона працює, де живе, на якій машині їздить на роботу.
Того вечора я прийшов на парковку, знайшов її автомобіль, заліз й став чекати всередині. І ось нарешті дверцята ляскають, я підіймаю очі і бачу…. Іншу людину. Вона встигла тільки вдихнути перед тим, як я підніс ніж до її горла.
- Якщо хоча б пискнеш голову відріжу.
Я дістав хлороформ, притулив до обличчя. Коли вона знепритомніла – закинув у багажник. Вона – непотрібний свідок.
Знаючи, що парковка нашинкована камерами я спеціально опустив голову, щоб вони не зафіксували обличчя.
Я помилився. Припустився помилки. Але це ще не кінець.