Глава 20

Кароліна
Мене охопив жах, коли у слухавці я почула жіночий голос, який повідомив мені, що Матвія затримали за вбивство. Я не могла повірити в цю маячню! Його точно хтось підставив, але хто? Невже це був наш таємничий вбивця? А може хтось з колег захотів прибрати надто допитливого слідчого?
- Чорт забирай! Я ж казала йому бути обережнішим.
- Щось сталося? – стривожено запитала сестра.
- Мені треба виїхати у справах. Не знаю, коли повернусь.
Я вже було вийшла з дому, як мати перехопила мене за руку.
- Допомога треба?    
- Що?
- У мене є номер гарного адвоката.
Моєму здивуванню не було меж. Я витріщила на неї очі й вже було хотіла щось запитати, як вона мене перебила:
- Просто скажи, треба чи ні?
- Давай.
Вона написала мені номер і я сіла у машину виїжджаючи на місце, яке скинула мені дівчина у слухавці.
Раптом телефон задзвенів. Я не дивлячись взяла слухавку й одразу про це пожалкувала.
- Мельник! Сподіваюсь ви не забули, що працюєте журналістом?
- Вибачте, Вікторіє Володимирівно. У вас щось конкретне?
- Так. Це з приводу вашого звільнення.
Новина була настільки несподіваною, що я різко вдарила по гальмах. Водій, який їхав позаду мене брудно вилаявся й посигналивши поїхав далі.
- Звільнення?! З якого дива?!
- Нагадайте мені коли ви з’являлись востаннє на роботі?
- Я працюю над… масштабним проєктом.
- Так, а ще ви повинні були закінчити всі свої справи, окрім цього проєкту.
- Наприклад?
- Наприклад репортаж з місцевою громадою, інтерв’ю, яке було призначене ще на вчора, а про статті я взагалі мовчу!
- Я вас зрозуміла.
- Ні Мельник! Ти нічого не зрозуміла! Якщо не хочеш втратити роботу, приїжджай негайно!!
- Але зараз неробоча година.
- Плювати я хотіла! Я все ще сиджу в офісі, тому приїжджай якомога швидше, я віддам тобі ключі і ти цілу ніч будеш працювати над своїми справами.
Тяжко видихнувши, я погодилась. Втративши роботу, я не зможу допомогти Матвію, втрачу всі свої зв’язки й просто не зможу нічого робити.
Скинувши слухавку, я одразу перенабрала дівчину, яка мені дзвонила.
- Вероніка? Зможеш під’їхати до видавництва «Імпульс»?
- Так, а чому саме там?
- На місці поясню.
- Добре.
Вже через декілька хвилин я приїхала до нашого офісу, але Вікторії так і не було. Я прочекала пів години, але вона так й не з’явилась. Вікна були темними. Це означало, що в офісі пусто. То де вона поділася? На телефон не відповідає, повідомлень не читає. Навіть Вероніка встигла приїхати за цей час.
Придивившись, я зрозуміла, що Вероніка – та сама дівчина, яка нехтувала почуттями Матвія.
- О, то це ти?
- Так, мені теж не надто приємно з тобою працювати, але це все заради Матвія.
Щось всередині неприємно згорнулося. На душі наче коти почали скреготати.
- Заради Матвія?
- Так.
Я вже хотіла викинути це з думок й перевести тему, як з рота вирвались слова:
- Ти кохаєш його?
Її очі загорілися неабиякою цікавістю.
- А що?
- Просто спитала, – сказала я, опустивши очі додолу.
- Ні.
Я різко підвела погляд на дівчину.
- Ні?
- Я нічого до нього не відчуваю. Він гарний хлопець, проте не мій типаж.
Після її слів мій настрій різко піднявся. Сама й не знаю чому. Можливо, тоді, коли ми цілувались в його кабінеті, для нас обох це було щось більше, аніж просто поцілунки.
- На що ми чекаємо?
- Зараз повинен вийти редактор та передати мені ключі від офісу.
- І скільки ти тут вже стоїш?
- Пів години точно.
- А ти не думала, що вона просто поїхала?
- Це було б дивно. Вона сама попросила мене приїхати до офісу.
- Ти підіймалась нагору?
- Ні.
- А в охорони питала, чи виходила вона з офісу?
Чорт. Як я не здогадалась це зробити? У нас же є охоронець.
Я винувато опустила очі.
- Зрозуміло. У вас, журналістів, з логікою туго.
Вона попрямувала в будівлю, шукаючи  когось, хто був би схожим на охоронця й таки знайшла.
- Вибачте, а ви не знаєте, чи виходила редакторка Вікторія Володимирівна з офісу? – впевнено запитала я.
- Так, здається, я бачив як вона пішла на парковку.
Парковку? Можливо, вона дійсно поїхала?
- А ми можемо глянути камери спостереження?
- Навіщо?
- Вона не відповідає на дзвінки. Я думаю, з нею щось сталося.
- Взагалі-то я не повинен… Але добре.
Ми пройшли до камер й всілись видивляючись момент, коли Вікторія вийшла б на парковку.
- Ось! Ось вона йде. Чорт! Вона заходить в сліпу зону, де немає камер.
- Не переживай. Якщо з нею все добре, може, вона дійсно просто поїхала?
Але хвилини на відеозаписі йшли, а машина так й не зрушила з місця.
Вероніка раптом скрикнула:
- Зупиніть!
Охоронець здригнувся від її крику, але зробив все, що вона попросила.
- Тепер дуже повільно прокрутіть назад.
Кадр за кадром.
- Бачиш! Дверцята машини відкриваються, а потім закриваються.
- І що?
- Це значить, що вона точно не поїхала додому.
- Тоді чому не відповідає?
- Можливо, пішла в кафе?
- О такій годині майже все закрито. Продовжуйте запис.
Видно як дверцята машини знову відкриваються, і в машину хтось сідає.
- Ця камера працює зі звуком?
- Так.
- Тоді чому його бляха немає?!
- Я… Треба тут натиснути кнопку.
Охоронець натискає кнопку й знову відтворює запис. Чутно, як Вікторія сідає в машину, а через п’ять хвилин дверцята відчиняються, і парковку наповнює дивний звук.
- Що це?
- Це звук, з яким по підлозі тягнуть тіло, а якщо точніше - скрегіт підборів по бетону.
Раптом ми чуємо ще один звук, який остаточно складає все до купи.
Хором з Веронікою ми одночасно виговорюємо:
- А це звук багажника, який закривається.
Тепер сумнівів не було. Вікторію хтось викрав. І я навіть знала, хто це був.