Глава 18

Кароліна
Я поверталась додому, але мій погляд час від часу затримувався на телефоні. Він не дзвонить, не пише. Хоча чому я взагалі про це думаю?! Сама ж відмовила й втекла від нього. Можливо це все через те, що у мене давно не було стосунків? Точніше ніколи.
Погляд знову впав на телефон, який мирно лежав на сусідньому сидінні й мовчав.
- Це було просто помилкою – намагалась запевнити я себе.
Коли я під’їхала до будинку телефон нарешті задзвонив. Щось всередині тьохнуло, я сподівалась, що це був він, але мені висвітилось «Мама». Видихнувши я взяла слухавку.
- Так?
- Я повертаюсь в будинок.
- Що? Щось трапилось?
- Стан батька погіршився, його перевили в якусь палату й заборонили відвідувати.
- Мам… З ним усе буде добре.
У відповідь я лише почула як втомлено вона зітхнула. Її голос був вимученим, таким, наче вона не спала ночами.
- Я сподіваюсь.
Й досі не могла зрозуміти чому вона його кохає після всього, що цей чоловік зробив з її життям.
- Ти можеш їхати до себе додому і більше не терпіти нас – прошепотіла вона.
- Добре. Коли ти приїдеш?
- Думаю десь години через три.
Вперше в житті мені стало її шкода. Я відчула до неї якусь… Любов. Не дивлячись на те, що вона закривала очі на всі витівки батька вона хороша мама.
- Я можу тебе дочекатись. Зберемо речі разом.
- Разом?
Вона явно не очікувала такого. Давно від мене в сторону сім’ї не було чутно слово «разом».
- Так. Я чекатиму на тебе мам.
Хвилина мовчання у слухавці, і здається, я почула схлипування. Вона плакала?
- Мам…
На цьому моменті вона кинула слухавку. Не хотіла, щоб хтось чув яка вона слабка насправді.
Вийшовши з машини я дістала пачку цигарок і знову закурила. Дим приємно огортав мої легені й розчинявся в моїх думках. Іноді в цигарках я могла забутися, викинути все, що лежить на душі. Можна думати про щось глибоке і нарешті дозволити собі розслабитися.
Раптом я побачила як з вікна виглядає Ксенія. Як тільки вона побачила мене, одразу кинулась на вулицю. Я швидко загасила сигарету й витягнула жуйку. Не хотіла подавати поганий приклад сестрі.
Вона підбігла до мене в одній кофтинці та спортивках.
- Ти зовсім з дуба рухнула?! На вулиці зима! Додому негайно!!
Я потягнула її в будинок, а вона лише усміхалась.
Коли ми нарешті опинились на кухні, вона почала крутитися біля мене та розпитувати про Артема.
- Ну що?? Ти дізналась, що там з Артемом?? Що він повинен був віддати тим бандитам?!
- Це не твоя справа. Ти ще занадто мала.
- Мала?! Мені вісімнадцять!!
- Він заборгував гроші. Але вже повернув.
- Гроші?? Він грає в казино?!
- Ні. Просто позичив гроші не у тої людини.
- А що за людина??
Я не знала, як зробити так, щоб вона відчепилася, аж раптом мій погляд впав на піч.
- Хочеш приготувати печива?
Її очі розширились від здивування.
- Що?
- З тебе наче непоганий кухар. Скоро приїде мама, приготуємо їй печива заодно покажемо на що ти здатна.
- Ми? Разом? Приготуємо печиво?
Продовжувала перепитувати вона.
- Якщо продовжиш задавати такі тупі запитання я легко передумаю.
- Ні-ні! Я вже дістаю інгредієнти!
Ксенія почала швидко гасати по кухні шукаючи все, що знадобилось для готування.
Через декілька годин ми обидві стояли в муці, тісті, а кухня перетворилась на суцільне пекло. Ми… Сміялися. Я вперше відчувала такі емоції вдома. Я вперше відчувала себе… Вдома. До приходу мами ми встигли наробити купу смішних фото й відео.
Як раптом почули, що у двір заїжджає машина. Коли мама зайшла в будинок і побачила весь гармидер, здається, очманіла.
- Що тут в біса відбувається?!
Але як тільки Ксенія протягнула їй деко з печивом її очі розширились ще більше.
- Ми разом з Кароліною приготували печиво.
- Ви?! Разом???
Вона дивилась то на печиво, то на нас, а потім нарешті усміхнулась.
- Ніколи не подумала б, що ви так здружитеся – сказала мама, дивлячись на мене. В її погляді відчувалась м’якість.
- Мам. Спробуй її печиво! Вона його сама робила! Ксеня справжній кухар.
Жінка недовірливо потягнулась за печивом та коли скуштувала, здається, затримала дихання від несподіванки.
- Це дійсно дуже смачно. Ти розумниця.
Очі сестри засяяли, коли вона почула похвалу від матері.
- А тепер давайте разом приберемо цей безлад.
Коли ми разом із мамою та сестрою прибирали, я раптом відчула: ми знову справжня сім’я. Це було щось особливе, майже магічне. В нашому домі ніколи не було усмішок, ніхто не намагався жартувати, бо могло прилетіти від батька. Дім був наповнений атмосферою страху та пригнічення, яке він вважав "повагою".
Я взяла ганчірку і почала протирати стільниці, а сестра згрібала до купи розкидане сміття. Мама мовчки підмітала підлогу, її рухи були плавними, але трохи втомленими. Ми не говорили, але все одно розуміли одна одну.
Пил здіймався в повітря, ніби спогади, що ми так довго намагалися заховати. Я подивилася на маму. Її руки, такі ніжні колись, зараз були порепаними від років важкої роботи й життя, яке не завжди було до неї ласкавим, але зараз, у цю мить, ми були разом. Ми відтирали не просто бруд із меблів — ми ніби змивали сліди болю, що в’ївся в стіни нашого дому. Ми пригадували ті рідкісні моменти тепла, які були в нашому минулому. Коли батько ще не повернувся з роботи, коли в будинку панувала тиша й ми могли просто бути собою.
На кухні запахло чистотою — міксом свіжого мила і лимонного засобу для миття підлоги. І раптом мама усміхнулася. Ледь-ледь, майже непомітно, але щиро. І в ту мить мені здалося, що всі ці роки болю і тиші ніби розчинилися. Ми стали сім’єю. Нехай лише на мить. Але стали.